Дмитро Пожоджук

Дмитро Пожоджук, тізер до історії життя

Дмитро Пожоджук

Історії життя українців, зібрані в межах проекту "Україна активна: загоєння минулого", літо 2010 р.

Четвер, 21. Травень 2015

Історія життя Дмитра Пожоджука

Дмитро Пожоджук – знаний гуцульський майстер з вишивання та писанкарства, відомий далеко за межами України. Його особисті виставки неодноразово було показано за кордоном, зокрема у Франції. Організував пан Дмитро і кілька з’їздів писанкарів зі всього світу. Автор кількох книг, одна з них про Космач, легендарне гуцульське село. Сьогодні діють його школи з писанкарства, як в Україні так і за кордоном. Окрім того, видав монографію "Українська ввічливість". Він - заслужений майстер народної творчості України, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка та лауреат літературно-мистецької премії імені Мирослава Ірчана, журналіст і мер Космача, і просто дуже хороша людина.

Дмитро ПОЖОДЖУК - ДП
Україна активна – УА

ДП: У нас в селі здавна всі користувалися народною медициною, збирали різне зілля і це був єдиний порятунок. Навіть зараз, коли Космач замете чи затопить, то ніякого лікаря не дістанеш, хіба вертольотом доставляти, тому ми збираємо влітку зілля. Я того зілля маю повно всякого. Досить добре уже вивчив, бо мав від кого переймати досвід. Отак ми робимо різне лікарство, ну і, насамперед, намагаємося якомога менше вживати того, що продають в аптеці. Ми маємо різні трави, з яких можна готувати дуже добрі чаї - це насамперед шипшина, м’ята перцева, яка лікує, наприклад, серцеві захворювання, материнка, яка поширена по всій Україні, глід, з якого ми робимо дуже гарні вина, він лікує від тиску і має дуже гарний смак.

Космач довгий час був під різними державами. Особливо були великі проблеми з поляками - вони дуже нас тиснули. Але ми мали дружні стосунки з австрійцями, - за Австрії було дозволено українські школи.

Тут у нас ростуть тільки смереки і ще родить картопля – більше нічого, вижити – дуже тяжко. Таким чином, 1908-го року зібралася група наших гуцулів і поїхала до Австрії, до цісаря Франца Йосифа, просити, щоби зменшив податки. На рівнині брати податок і в нас – то є дуже велика різниця. Там все родить – пшениця, жито, капуста, і так далі.

Якось у нас написали папір на німецькій мові (держава була австрійська), що громада села просить зменшити їм податки, і 12 чоловік пішли з тим до Відня. Серед них був рідний брат батька моєї мами.

Прийшли вони до Відня в гуцульському одязі, а варта не пустила їх до царя, бо боялася, що вони хочуть його вбити. А гуцул, якщо кудись іде, мусить мати з собою бартку – таку сокиру. І ті подумали, що вони мають погані наміри.

Але один із гуцулів витягнув цей папір німецькою мовою і сказав, що ми тільки хочемо дати його цісареві. Той поніс до цісаря – і цісар сказав: "Я хочу бачити тих сміливців, хто це такі". Він запросив їх до палацу, а коли побачив їх строї та почув, що вони вільно розмовляють трьома і більше європейськими мовами, сказав: "Ви мусите тут лишитися на тиждень, я вам хочу показати Відень".

А тут тим часом зробилася ціла катастрофа: люди подумали, що їх уже там убили, почали правити
панахиду в церквах. Коли минув тиждень, цісар сказав, що він взагалі звільняє Космач від податків, але з умовою, що до Відня з Космача привезуть і покажуть натуральне космацьке весілля.

Коли люди приїхали з Відня, їх зустріла громада, вибрали спеціальну комісію, до якої входили рабин (в нас була велика єврейська община), два священики з наших українських церков, але в нас ще була польська община, то ще входив польський священик. Таким чином назбирали 11 чоловік і створили таку комісію.

До речі, нашу церкву Святої Параскеви було збудовано у 1718 році, без жодного цвяха, з тисового дерева. Цікаво, що її помагав будувати Олекса Довбуш, ватажок карпатських опришків, які боролися проти польської шляхти. А ще в цій церкві війська УПА проголосили Космацьку самостійну республіку, саме тому всі архіви опісля знищила Радянська влада. А там було дуже багато цінних речей - ікон, церковних книжок та іншого…

Так от, повертаючись до австрійських часів: оголосили в церквах, що в неділю всі молоді дівчата мають прийти, стати в одну лінію, а молоді парубки – в другу. Зібралося все село і зібралася ця комісія, пішла шукати найкращого на вроду парубка, і найкращу дівчину. Це був перший конкурс краси, можна сказати, на наших землях. [Усміхається.]

Знайшли парубка, дівчину і змусили їх бути князем і княгинею (у нас так називають "нареченого" і "наречену"). Це весілля повезли до Відня з дружбами, дружками, і там показали. Вінчали цих молодят австрійські та італійські єпископи, дали багато приданого, так що навіть коли вони повернулися до Космача, то купили собі дуже багато землі. Але позаяк вінчання ― це був закон для наших людей, то вони вже мусили жити разом.

Пізніше син Франца Йосифа навчився української мови, приїжджав сюди, у Космач, - тут є свідчення. Це такий невеличкий екскурс у минуле Космача.

У той час жінки були освічені, потім вернулася знову Польща, а коли прийшов Радянський Союз не можна було нікуди поступати, бо Космач називали бандерівською столицею і його мешканців, як "ворогів народу", ніде не приймали. Ну і опинилося багато наших гуцулів на еміграції. Але жінки все одно по-трохи здобували освіту.

Одна з них, Ірена Мороз, видала в Америці книжку про свого чоловіка. Він був дуже відомий у світі художник, який навчався у Космачі, в мистецькій школі Олекси Новаківського. Багато художників зі школи Новаківського, таких як Святослав Гординський, який був у Космачі, Едвард Козак, Стефан Луцик і інші були "ворогами народу" тільки за те, шо вони малювали шось національне.

Ще одна жінка, Олена Никорак, також народилася в Космачі, на пару років старша за мене, видала наукову працю про тканини на всіх українських землях. Вона працює професором у Львівській Академії Мистецтв.

Зараз шось видати – складно, бо треба мати кошти, а їх нема. Але мені вдалося: Тернопільський інститут видав частинку того, що я писав, ну і книжечку про Космач. Ще вийшла книжка новел і вже є сигнальний примірник книжки "Українська ввічливість", у якій я розглянув усі етнічні українські землі, їхав туди, збирав фольклор, і просто вивчав етикет - як спілкуються українці.

Думаю, мій рід походить з Космача. Я почав збирати інформацію про дерево свого роду - як виявилося, це дуже тяжко. У нас різні влади були – і польська, і австрійська… Треба було працювати в різних архівах - у Львівському, і в Москві, дійшов до 1610-го року. У 1610 році в Римі народилася моя пра-пра…, яка називалася Флоріан. В Римі треба було шукати прізвище, але на жаль, на цьому я зупинився.

Але про своїх родичів у 1800-1900-ті роки я знаю майже все. Я зібрав десь біля 90 великих друкованих аркушів про свій родовід. З’ясував, що два мої діди були засновниками читальні "Просвіта". На Гуцульщині першу читальню "Просвіта" було відкрито в Космачі, вже потім по інших селах. Два діди брали участь у австрійській війні проти Росії, і обидва загинули, один – у концтаборі в Росії, а другий - на фронті.

У нашій родині було багато знаменитих майстрів: з вишивки, ткацтва та інших видів мистецтва та ремесел, як-от бондарство. Наші люди були дуже працьовиті.

Був у мене один дід, дуже відомий майстер, боднар, і ще на сьогоднішній день збереглася хата, яку він будував. У тій хаті вже не одне покоління народилося. Вона дуже цікава, тому що є однією з найкращих зразків давньої гуцульської архітектури. Хата була курна, без димохода - дим ішов через горище, мала великий припічок: коли було холодно взимку, там спали діти.

Одна моя прабаба мала 29 дітей, а друга 12. І так сталося, що вижили всі, тому я зараз маю дуже велику родину по всій Україні, і не тільки.

Я щоразу вертаюся у своє дитинство. Народився я в цій хаті, навчався в школі. Це було якраз після війни, Польща так потиснула наші землі, що ми не мали навіть своїх учителів, прийшли вчителі з інших українських земель – Полтави, Черкас, Чернігова… То такі були вчителі, що навіть зараз приємно про них говорити: дуже виховані, культурні, цікаві, - я щасливий, що мав таких учителів.

Тут у нас все було настільки замкнене, локальне, що всі учні одягалися у вишивані сорочки, бо інших просто не було. Був такий випадок: мати мого друга мала коня і орала людям землю, заробила грошей, пішла в Коломию, купила йому фабричну звичайну сорочку. Він цю сорочку мав одягнути на Великдень до церкви. Приходить до школи і каже: "Діти, мама мені купила панську сорочку". А чому панську? Бо в такій сорочці ходили здебільшого пани – поляки, росіяни, євреї, чехи, словаки. Ну а ми ж цього не бачили. Ну і що робити? Цілий клас побіг на інший присілок оглядати цю панську сорочку. Прийшла вчителька – нікого в класі немає… То була фабрична сорочка, яку ми вперше побачили.

Я закінчував 10-ий клас, коли у нас вперше провели радіо. І це було дуже дивно, бо ніхто раніше того не бачив. І вже тільки коли я був студентом, нам провели електрику. Але ще задовго до тої електрики один із гуцулів додумався приладнати собі мотор і зробив телевізор. Усі туди ходили дивитися, так як колись йшли до клубу в кіно.

Школа була цікава тим, що була радянська, але будувалася на національному. От, наприклад, у нас всі діти з 1 по 4 клас займалися вишивкою. З 4 класу хлопці переходили на різьбу, дівчата залишалися на вишивці. Тепер ми маємо в нашій школі все – макраме, м’яку і тверду іграшку, хто що хоче, тільки не маємо нашого, рідного.

І власне, сталося так, що в мене мати дуже гарно вишивала, робила жіночі прикраси з бісеру, ґердани, силянки, вміла робити постоли зі шкіри, ткати, шила сердаки, добре танцювала і співала. Приходили студенти записувати фольклор і зараз дуже багато того матеріалу в Інституті фольклору та етнографії ім. Рильського.

Якось так сталося, що я вишивки навчився не від мами, а від шкільної вчительки. Пам’ятаю, якось в першому класі я захворів на ангіну, лежу вдома, а мати пішла на ярмарок, - у нас і досі в Космачі ярмарок відбувається в понеділок. Я побачив на столі гарну білу лляну скатертину. А в той час жити було тяжко, бо не було де грошей заробити: і моя мама брала сокиру і йшла рубати ліс, так само батько був лісорубом. Заробляли мізерні гроші і якось стяглися на ту скатертину. А по ночах мати сиділа і вишивала - і так ще шось додатково заробляла. Ну і я лежу, хворий – ангіна, небажано йти в школу, щоб інші не набралися. Ну і заняття ніякого нема, це тепер є книжки, комп’ютер, телевізор, а я мав у 1-му класі одну книжку, як сьогодні пам’ятаю, називалася "Що таке сон і сновидіння". Мені це зовсім нецікаво було читати. Але не було іншої.

І тоді дивлюся, думаю, стягну ту скатертину зі стола і буду вишивати. Взяв дорогі нитки до вишивання (мати вишивала французькими нитками) і почав вишивати. Вишивав вздовж і впоперек, відомими й невідомими техніками, накрутив, нав’язав, і тоді аж схаменувся, зрозумів, що зробив велику шкоду - насамперед зіпсував цю скатертину, а потім купу ниток, і певно буде якесь покарання. І в очікуванні того покарання заховався на ліжку під ліжник…

Прийшла мати з ярмарку. Принесла повні бесаги всяких харчів, бо звичайно в нас є молочні, м’ясні вироби, але таке, як цибуля чи ще щось – то все треба було купляти, ще й цукерків купила. Розв’язує ті бесаги, посміхається, але ж бачить, що я витворив. А я, дитя, думаю, що вона вже нічого не буде казати, бо настрій має добрий, і я з-під того ліжника виліз, і вже там заглядаю. В хаті був сволок дерев’яний, на тому сволоку було довге мотовило, на яке намотують пряжу, а потім тчуть з неї на верстаті тканину, по-нашому - полотно. Мати те мотовило звідти зняла і так мене тим мотовилом помолотила, що воно переломилося, і я опинився в лікарні, у нашій, Космацькій.

Так що я вже в першому класі був в лікарні. Лежу в тій лікарні, рушитися не можу, тяжко, вже й не кашляю, бо всюди болить. Приходить вчителька, співчуває; уже й мати приходить якась така збентежена. А вчителька каже: "Пані Палагно, та Ви його не бийте, він нічого поганого не робив. Ви давайте йому якийсь клаптик тканини, шо Вам непотрібний - хай вишиває". І знаєте, так якось є в людей: за що б’ють – до того людина більше тягнеться. Били мене за вишивку, - і так я почав вишивати. До речі, найпрактичніша для вишивання у наших кризових умовах є така техніка як "низинка", тому що нею вишивають із зворотнього боку і витрачають наполовину менше ниток, ніж на будь-яку іншу вишивку.

Вже у першому класі я зробив свою першу роботу, вона була досить примітивна, я її назвав "Два півники горох молотили". Узор я скопіював - був такий старий рушник, шо мати вишивала, один півень з одного боку, другий - з другого. І так воно пішло…

Вже у 1979 році мене почали запрошувати на різні виставки. А в Москві було оголошено Міжнародний конкурс "Плакат Олімпіади 80". І мені, такому ще невідомому, "зеленому", прийшло запрошення. Ну раз вони мене запросили, то я маю шось робити. Візьму, думаю, та й вишию плакат на Олімпійські ігри. Хай вони собі всі малюють, художники, а я вишию - і так з’явилася моя простенька робота.

Наші баби усі кричали, нашо мені цього, бо то ж треба вишивати сорочку або рушник. Ну і я або щоби гірший удар дістати, або якусь радість, пішов із цим в Коломийський музей Гуцульщини і Покуття, до директорки Ольги Кратюк, яка працювала там біля 40 років. Вона подивилася на мою роботу і каже: "Тьху, та в мене внучка в першому класі - і то би ліпше зробила".

Знаєте, я отримав такий удар, що вийшов з того музею і викинув плакат у смітник. Але зі мною був товариш, він взяв той плакат і вислав на конкурс до Москви. І прийшов мені папір, шо я маю сьоме місце. Але шось комісії не сподобалося і вона засіла ще раз - і признали мене переможцем, дали медаль. Це був перший у світі вишитий плакат.

Оці всі орнаменти – космацькі, я в них нічого не змінював. А в українців, і загалом у слов’янських народів є дуже багато технік. Коли вже всі техніки були вичерпані, остання техніка, яку придумало людство, була "хрестиком". А до того часу була штапівка, гладь, лиштва, низинка та інші. Все найскладніше придумали в першу чергу.

Я вишиваю в основному чоловічі сорочки. Стараюся розробляти свої фасони, шукати свої тканини. Колись кожна дівчина вміла це робити і вишивала для себе сорочку. Старалася, щоб у неї сорочка була краща, ніж у товаришки, щоб на неї парубок звернув увагу. А для чоловіка вишивала, яка вже виходила: хочеш носити – носи, ну а ні – як собі хочеш. Але я вишиваю і дуже добрі жіночі сорочки.

Почав я робити чоловічі сорочки з чорної тканини. Вона - дорога, це корейський мокрий шовк. Взагалі, я дуже великий противник того, щоби вишивали на найгіршій тканині. За Запорізької Січі мали дорогі шовкові тканини, і дорогі нитки, навіть золотом вишивали. І місто мало дорогу вишивку, воно могло собі з села замовити у селянки таку вишивку, яку хотіли.

Дмитро Пожоджук показує чорну вишивану сорочку

І тільки тоді, коли відбулася моя персональна виставка у Будинку моделей у Парижі, коли ці сорочки одягнули на титуловані моделі, то як я звідти вернувся і приїхав у Пирогово – всі кричали: "Хочемо таку сорочку!"

Я старався вивчати різні техніки вишивки. Але це було моє, як кажуть англійці, хобі, бо я вступив на факультет журналістики Львівського університету і вчився там. Але позаяк мені то не подобалося, що було в тій державі, мене постійно виключали, тому я там вчився 18 років.

УА: А що Ви такого робили?

ДП: Мені цілий час пришивали націоналізм - то за Івасюка, то ще за когось, то навіть за те, шо я з Космача, і було дуже тяжко. Мені навіть сказав професор Йосиф Цьок: "Ти закінчиш університет, коли в мене на долоні волосся виросте".

І сталося так, що у 1992-му році, коли на університеті вже був український прапор, мене знову поновили і я прийшов до того Цьока на екзамен, він дивиться: "Ви?". Поставив мені "відмінно", але так мене мучив… Таке якесь моє життя, що я все якісь маю перешкоди.

Життя було дуже складне… Але було дуже багато друзів, і багато з них вже пішло туди… Так що, як я туди піду, то буду там не один. Там є і Яремчук, і Миколайчук, і Івасюк, і ще багато хто… Ми нині живемо тут, а завтра вже нас може і не буде, тому мабуть варто задуматися, дарувати один одному добро, а не поганий настрій. Тому коли я сідаю вишивати сорочку, чи навіть рушник, чи серветку, чи що би воно не було, я обов’язково вишиваю з молитвою. Прошу Всевишнього, щоби в тої людини, яка буде носити цю сорочку, чи тримати той рушник у своїй світлиці, було добре життя, світла доля. Треба закладати у річ, чи то писанка, чи інше, тільки щось добре, нести людям тільки добро. У нас, якщо писанку замовлять і поставлять у спальні – то там завжди зберігається добра енергетика.

Так само і з вишивкою: ми мусимо думати не тільки, щоб вона була гарна для очей, вона має бути практична і добра - з дорогої і натуральної тканини.

Я маю на сьогодні 149 чоловічих сорочок, які створив за все життя. Я їх виставляю, люди дивляться. Звичайно, є і в людей багато чого. Це нелегка праця. Картину можна написати за день, а якщо взяти чоловічу сорочку з гарною вишивкою – я їх всього 4 за рік можу зробити.

Звичайно, одні села мають стриману гаму кольорів, інші, як Космач, мають жовтогарячу, крикучу. У нас усе має свої назви в Космачі, не такі, як у літературній мові. Оцей колір [показує] по-нашому називається білєвий, цей – третєнка, тобто оранжевий, цей - червонєвий, а червоний колір називається цвітна. Вишивку ми обов’язково починаємо вишивати чорним, але в Космачі чорний колір немодний, тому замість нього беремо вишневий.

Але є одна велика прикрість в нашого народу. Новонароджену дитину мають хрестити у вишитій сорочечці на білому полотні. Коли вона виросла – з цього полотна їй мають вишивати шлюбну сорочку, її можна одягати тільки на Великдень і на Різдво. А коли ця людина помирає – її мають в цій сорочці хоронити. Таким чином багато найкращих орнаментів потрапляє з тими покійниками у землю.

УА: А дружина теж вишиває?

ДП: Дружина вміє, але вона більше любить писанки писати і по господарству порається. Я люблю різні вишивки, не тільки Космацькі. Ось традиційна болгарська вишивка. [Показує] Це я пішов по південному регіону України і назбирав у болгарів, які там живуть. Маю вишивки, виконані у різних техніках, кольорах, з різною символікою. Дивіться, ось зворотній бік - тут нема ніде ні кінця, ні вузла.

Є така Явдоха Сороханюк, живе в Америці. Білл Клінтон дав їй гроші, і вона видала книжку "Гуцульщина в низинці". Це єдина книжка про низинку. А всі альбоми про вишивку, які вийшли в Україні, вони є про всю вишивку, а не про якусь окрему.

УА: Таке все дрібненьке. Скільки годин на добу доводиться вишивати?

ДП: З ранку до ночі.

УА: Треба мати спокійний характер. Ну і жінку, яка господарством займається зранку до ночі.

ДП: Так-так! А творче життя полягає в тому, що людина мусить рухатися, творити і показувати те, що робить, людям. Я, коли маю свої персональні виставки, то люблю десь сісти в куточку і слухати, що говорять люди. Хтось прийде, скаже – то недобре, інший прийде, скаже, шо то могло би бути інакше, а ще хтось скаже, що це чудово. І я собі то все беру так якби на сито, на решето, і пересіваю. І воно мені дає дуже багато, тому що я вчуся у тих мудрих голів, які приходять дивитися на те, що я роблю.

УА: А чому ви не відкрили школи?

ДП: Так є ж мої школи: одна у Польщі, одна у Франції і одна у Кам’янці-Подільському. А тут у себе якось ніц не виходить.

Я займався усе життя вишивкою, а моя мама усе вміла робити. Вона також писала писанки. А писанкарство було скрізь заборонено, залишилося переважно тільки на Гуцульщині.

До речі, хто не знає, говорить "малювати писанки". Хтось писав свої ієрогліфи на пергаменті чи на камені, а українці мали своє письмо на полотні, на яйці. Я подумав: ну невже цих ієрогліфів, цього письма ніде не лишилося? Почав досліджувати, збирати матеріал. Одну літеру знайшов у селі Козацька Слобода Курської області, інші на Чернігівщині, у Космачі, на Буковині, і таким чином назбирав 87 знаків. Ці знаки є на писанках у певній послідовності.

У нас в Космачі є традиція, як і по всій Україні: першу писанку починають писати у Великий Піст, це безконечник. А безконечник тому, що він не має кінця і краю. І хочуть, щоби так рід тримався тої хати, де він є, як безконечник тримається писанки. Так було прийнято, і досі таке є на наших українських землях, незалежно від того, чи то Черкаси, чи Донецьк, чи Тернопіль: на великі свята, на Великдень чи на Різдво має збиратися рід до хати.

Писанки з колекції Дмитра Пожоджука

Я вирішив спробувати провести перший міжнародний з’їзд писанкарів, зібрати майстрів з усього світу – хай би розказали, як вони пишуть, і хай би подумали разом, як цю писанку можна зберігати.

І дали кошти [Міністерство культури], дали мені волю, і я в 1992 році запросив писанкарів з України, з Великої Британії, Австралії, Канади, Америки, Аргентини, Німеччини. Вони приїхали, привезли і показали свої роботи. І вийшло, шо в забороненому ремеслі нема нічого страшного, бо воно звичайне маленьке яйце, яке нікому не несе шкоди. І сталося так, що ці люди всі писанки, які привезли з собою, подарували для України. Тоді ми почали планувати і інші з’їзди.

Аж у 2002 році ми провели ІІ з’їзд писанкарів у Коломиї, і той з’їзд уже був без жодних державних коштів, без підтримки, а коли я став сільським головою в Космачі, то ми провели ще чотири з’їзди у Космачі.

На відкритті ІІІ з’їзду писанкарів звучало 18 мов. Ми взяли до уваги не тільки українську писанку, а й декоровані яйця інших держав - вони собі у такий спосіб виготовляють щось з яєць до Великодня. І це було дуже повчально.

Але повернуся до 1992 року, коли мене вибрали головою Всеукраїнської координаційної ради з вивчення й відродження писанкарства. Тоді мені доручили велику місію – їхати до Франції і там зробити першу виставку писанок. У Музеї людини у Франції є цілий зал писанок українців діаспори. Але на той час не було жодної писанки з України. Я привіз величезну колекцію писанок і одну писанку, яка була написана у селі Більчі-Золотому ще 2500 років до Різдва Христового. Її нам позичили з Америки, на окрасу експозиції.

Наступного дня я приходжу на ту виставку – нема нікого. Десь під обід приходить може 17 осіб, старших людей. Пооглядали, я їм розповідаю про писанки, про Україну, про символи, і кажу, що от цей символ є хрест, в українській традиції розшифровується як чотириріг, символізує чотири пори року, чотири сторони світу, чотири темпераменти і так далі. А це, кажу, граблі – символ дощу. У нас є врожайні землі і коли нам бракувало дощу, ми писали на яйці граблі. Так їм про це все розповідаю, вони слухають, кивають головами, комусь цікаво, комусь може ні. Тоді один із них П`єр Реві каже: "Місьє Пожоджук, я Вас запрошую завтра в гості до себе". Наступного дня вже й знайшли перекладача, Аллу Найдич. Кажуть мені, що у Франції про українців навіть не чули, а там же ж і королева Анна з Києва походила, і найстаріша українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі, і українська картинна галерея, якою завідує пані Ярослава Геник.

Приїжджає за мною такий Патріс, везе мене до того пана на гостину. Там зібралися його добрі приятелі. Він мені показує будинок, сад, город, і там у нього росте кущик винограду. І каже: сМаю проблему, бо у Франції вже два місяці не було дощу. А українці – мудрі люди, вони, як у них нема дощу, на яйці малюють граблі. Зараз я намалюю на піску граблі, і чекатиму на дощ…". І дійсно малює на піску граблі. Ну, ми вже про це забули, пішли на гостину. Всі сіли за столи, вже чарки підняли, тост виголошують, тут забігає пані Реві, його дружина, вся мокра і каже: катастрофа, пішов дощ! Який дощ, як нігде ні хмаринки? Всі виходять на балкон, дивляться: справді дощ. Навіть не дощ, а ціла злива. І тоді вже ніхто не говорив ні про бізнес, ні про Францію – всі питалися, хто такі українці, як вони сплять, що їдять, що роблять, де вони живуть – в Латинській Америці чи в Африці…

Присутні під час інтерв’ю: Галина ЄЛІСЄЄВА, Михайло КЛЮЄВ, Поліна ЛАНТУХ, Зоя БУЙНИЦЬКА, Шукрі СЕЙТ-МАМЕТОВ, Зоряна БОРБУЛЕВИЧ, Крістіна де Анжеліс, Наталія НЕЛІДОВА, Василиса ШЕЙНІНА, Ольга ГУДЗ.

Вдома у пана Дмитра, с. Космач Косівського р-ну Івано-Франківської обл.
30 червня та 2 липня 2010 р.


comments powered by Disqus