Віктор Головкевич. Хотів в небеса, а спустився під землю

Viktor Holovkevych, a miner from Chervonohrad, Lviv oblast, Ukraine

Віктор Головкевич. Хотів в небеса, а спустився під землю

Віртуальна виставка історій життя "Шахтарські історії", 2016 р.

Неділя, 28. Серпень 2016

Віктор ГОЛОВКЕВИЧ:
Хотів в небеса, а спустився під землю

Віктор Головкевич народився у 1966 р. на Рівненщині в родині гірника. Досі працює гірничим майстром на шахті № 6 "Лісова" (Сокальський район Львівської обл.). Його п’ятнадцятирічний шахтарський стаж переривався поїздками на заробітки за кордон (до Німеччини та Канади). Понад двадцять років одружений з пані Лесею (дівоче прізвище – Шиманська), яка також походить з шахтарської родини. Разом вони виховують двох дочок.

Віктор ГОЛОВКЕВИЧ – ВГ
Леся ГОЛОВКЕВИЧ – ЛГ
Шахтарські історії – ШІ

ВГ: Я народився на Рівненщині. Записаний в Караганді, тому що там були батьки. Батько відбував там покарання за вільну Україну, там він почав шахтарську діяльність. Мама переїхала на Україну, вона сама з Рівненщини. Тато з Дрогобича.

ШІ: Коли ваша родина повернулася з Караганди?

ВГ: Мені було 2 рочки. Ситуація була так, що якби не мама, то тато сюди б не приїхав. Тато більш засидливий. А мама така пробивна, з животиком приїхала сюда на Україну, найшла, де шахти є, бо тато працював на шахті в Караганді, тато з Дрогобича родом, а мама з Рівенщини. Мама взнала, де є шахти тут, в Червонограді на Львівщині. Приїхала, домовилась татові за роботу. Приїхала туда, забрала тата. Нам дали квартиру по Івасюка [вулиця у Червонограді – ред.], так жили. Багато людей попереїжджало: хто з Воркути, з Прокоповська, з Сибирі – люди з заслання поверталися. Всі жили як одна сім’я. Три під’їзди так дружили, кликали один одного в гості, то не то, шо зараз можуть не знати, хто як зветься.

ШІ: Цікаво запитати про ваш вибір професії гірника. Чому ви її обрали?

ВГ: Мрія була піти в льотне училище, бути пілотом. Хотів в небеса, а спустився під землю [сміється]. В принципі, я не шкодую, що обрав таку професію. Мама заставила в технікум. Казала: "Іди". Я не дуже хотів вчитися. Я послухався, зараз не шкодую; вдячний мамі, що так сталося. Батько мій ціле життя пропрацював на шахті. Почав з Караганди і тут почав будувати сьому шахту. Так він ціле життя на сьомій шахті пропрацював. Вийшов на пенсію. Вже батьків немає, повмирали.

ШІ: Вас мама спонукала стати гірником і обрати цю професію?

ВГ: Ні, мама не спонукала. Я хотів йти в льотне училище, але потім щось пішло не так, я передумав. Якщо не поступаю в льотне училище, хотів зразу йти на роботу. Мама: "Та яка робота, сину, шо ти. Давай поступай в технікум". "Та нащо мені технікум?" – як хлопці тоді хотіли вчитися. Але я послухався.

ШІ: Яку спеціальність ви обрали?

ВГ: Я поступив на підземну розробку вугільних родовищ тут в нас, в Червонограді . Мої колєги після технікуму поступали в інститут, хвалували [заохочували – ред.]: "Давай, давай". Не захотів. Зараз працюють в Об’єднанні [державне вугільне об’єднання "Львіввугілля" – ред.] начальниками, ще там на 10 шахті по постачанню.

ЛГ: Шкода. Вітя – дуже світла голова, якби мав освіту, то він би десь добився.

ВГ: Я не шкодую, бо керувати – то треба мати нерви спокійні. Добре так, як є. Час такий, що мені треба з вугільною промисловістю закінчувати. Я вже старший. Стаж більше 15 років. Порівняно з моїм батьком – "ноль". Про таких, як мій батько, зараз на шахті кажуть: "Та що ти сидиш?". Сорок три роки підземного стажу з Караганди, з заслання. Колись так люди робили, і зараз дехто працює. Але я так не хочу.

ШІ: Пам’ятаєте свій перший спуск під землю?

ВГ: Звичайно, ми тоді були шоковані. Но ми були підготовлені, бо в технікумі є такий штрек [підземна гірнича виробка – ред.], макет, що ми туда опускалися. Але порівняти той штрек з тим, що в шахті... Виїхали – очі квадратні. Але помалесенько все звиклося, втерлося. Спочатку виїхали, [то – ред.] спеціально мазалися, щоб фотографії робити. Наш інструктор подивився: "Де ви [були – ред.], шо ви такі грязні?" Треба було зробити фотографії після першого виїзду. То ми виїхали як ті, що в забої працюють. А ми були на ДКТ [дільниця конвеєрного транспорту – ред.], пилюку закидали.

ШІ: Чи було посвячення у професію гірника?

ВГ: Такого, як в армії, посвячення не було. Жартів було багато. Я зараз працюю на шостій шахті, тоді в нас практика теж проходила на шостій. Вона була не то що занедбана, води було багато, брудна шахта. Було дуже багато щурів, а "рятівники" [шахтарський саморятівник – засіб індивідуального захисту органів дихання та зору у шахті при порушеннях подачі повітря під землю – ред.] були маленькі. Нам ті "рятівники" дають, треба робити – але треба щурів побити. І ми тими "рятівниками" били щурів. Ми виїжджаємо, здаємо ті "рятівники", вони такі побиті, погнуті. "Що ви тими рятівниками футбол граєте?". "Та ні, так сталося". А ми щурів ними били. Тих щурів ловили, вже йдем до ствола [вертикальна гірнича виробка, через яку здійснюється спуск та підйом вугілля, людей, устаткування тощо – ред.], лопатою притиснули. За магістральку [тут телефонний дріт – ред.] за дві ноги прив’язали і до ствола. Діти ще були. Такі жарти були.

ЛГ: В шахті не треба жартувати.

ШІ: Ми чули, що щурів навпаки пригодовують. Раптом якась аварія, вони, кажуть, відчувають...

ВГ: В нас їх не пригодовували, в нас тільки ховали від них тормозки [їжа, яку з собою до шахти беруть гірники – ред.], підвішували, бо вони всьо з’їдять. То вже 18 років було, бо до 18 в шахту заборонено.

ШІ: Як ставились до вас старші колеги, коли ви юним робітником прийшли працювати на шахту?

ВГ: Були наставники, були жарти. На шахті без того не получається, щоб старший не підшутив. Були такі різні жарти, що навіть не передаються. То зараз традиція шахти: молодий, то маєш пройти "курс молодого бійця". Наприклад, в кліті [транспортна кабіна для спуску-підйому гірників – ред.] їдеш: "Тримайтеся, тримайтеся, бо зараз поворот буде". Спочатку трималися, бо хто його знав. То зараз всі такі розумні [Кліть рухається по прямій вгору/вниз, поворотів не може бути – ред.].

ШІ: А "напругу відрами носили" [один з шахтарських жартів – ред.]?

ВГ: Ні, таке ми вже не носили. Зараз я йду по шахті, дивлюся, багато практикантів поприходили з технікуму, з училища. Сидить такий, як наша менша дочка, біднесенький, спецовка [робітничий одяг – ред.] у нього довша на розмір чи два. Думаю: "Дитино, Боже, тільки недавно ніби я такий був". Час летить.

ШІ: Чи були ви наставником для молодих робітників? Хто у вас були учні?

ВГ: На 10-й шахті були два хлопці. Зараз, до речі, бачу їх деколи, рідко, може, десь повиїжджали. Одного бачив десь рік назад, то здоровались: "Добрий день, добрий день". Приємно, що люди згадують. Один, по-моєму, закінчив інститут, відпрацював на 10-й шахті, якимось замом працював. Про другого я не знаю.

ШІ: Як ваш трудовий шлях йшов? Ким ви працювали?

ВГ: Я працював гірничим робітником на шахті, потім я один час шахту покинув, поїхав по заробітках. Побув на заробітках. В мене 18 років перерваного стажу. За той час я міг давно бути на пенсії, так, як мої колеги, але хотілося щось заробити, щось мати, в той час не платили. Дуже багато моїх колєг, куми – всі рванули на заробітки. З одної сторони, не можна сказати, що я жалію, що я поїхав, а з другої сторони, якби час назад, може, по-інакшому щось зробив. Був в Німеччині. Там трошечки мені пішло не туда. Німеччина – то "поліцейська" країна, чуть шось – зразу садять [до в’язниці], депортують.

ЛГ: Розкажи за той випадок, як тебе впізнали. Це відступлення таке. Така історія!

ВГ: Я сидів три рази в тюрмі, але не по криміналу, то за то, що я міняв фамілію. Всі, хто пройшов через Німеччину, через заробітки, сиділи за паспортний режим. Якщо тебе зловили, взяли відбитки пальців. Якщо ти не маєш паспорта, ти маєш право 7 днів на виїзд. Якщо ти через 7 днів не покинув границю Німеччини, тебе слідуючий раз ловлять, садять на три місяці тюрми, поки не вияснять, хто ти такий. Я тим знехтував – треба було заробляти. Мені дали ті документи на руки, я звичайно не поїхав. Мене зловили, посадили. Приїхав [в Україну], поміняв фамілію на Шиманський, на жінчину. Вкрали мені буса, треба було заробляти знов. Поїхав заробляти на машину – знов зловили, знов посадили. Приїжджаю – ні грошей, ні машини.

Зробив візу, поїхав знов. Поміняв фамілію вже на мамину дівочу, Савич. Але коли я сидів по Шиманський, то два таких поліцаї – вони мене забирали з роботи, возили на суд, возили в аеропорт – кажуть: "Bitte, nicht kommen in Deutschland" [нім. Будь ласка, більше не приїжджай в Німеччину]. Кажу: "Добре". А мені там на суді ще сказали: "Ще раз приїдеш – півроку дістанеш тюрми". Приїжджаю другий раз. Я приїхав 30 вересня, а 27 вересня в Франкфурті-на-Майні замордували сина головного банкіра. Це була тоді така трагедія, облава була [29 вересня 2002 р. у Франкфурті-на-Майні був викрадений син відомого банкіра Якоба фон Метцлер – Яков Густав, який згодом був знайдений мертвим – ред.].

Я пішов з колєгою на базар купити "спіцовку", бо треба на роботу виходити. Мій колєга получив ту бумагу "Сім днів на виїзд", він, звичайно, не поїхав. Ми йдемо по базарі, а то базар такий фломарт [фломаркт – ред.] – блошиний ринок, там буквально всьо продається. Дивлюся – йолки-палки. Я йду в цьому ряді, а Міша йде в слідуючому ряді. До Міші підійшли: "Bitte, Passport Kontrolle" [нім. Перепрошуємо, паспортний контроль]. Я такий боком-боком, думаю: Міша тепер загримить. Буквально пару метрів проходжу – і до мене: "Entschuldige, bitte, Passport Kontrolle". В мене всьо: паспорт, віза – нормально. Я тільки приїхав пару днів. Дістаю. Тут підходить двоє. Я чуть не зомлів. Ті двоє, що підходять, це ті два, що мене брали, що мене возили, що мені казали: "Не приїжджай більше в Німеччину". Я вже зразу "Отче наш" відговорив. Даю, а в очі не дивлюся, бо зразу мене впізнає. Дивлюся вбік, ніби мені щось дуже треба купити [сміється]. Даю той паспорт і думаю: всьо.

Той Томас – він мені вже як друг, знаю, як звати: "Passport ist ok, visa ist ok, orden" [Все нормально з паспортом, з візою]. Він тут дає, а я беру, і він не пускає. Я шарп, він тримає. І каже: "Entschuldigung Sie bitte, haben Sie für Problemen Polizei" [Перепрошую, мали раніше проблеми з поліцією?]. Я кажу: "Нє, ніколи". "Mmm... Deine Gesicht ist sehr bekannte" [Твоє лице мені дуже знайоме]. "Не знаю", – кажу. Паспорт від мене забрав, каже: "Треба поїхати в поліцію, подивитися ваші відбитки пальців". І мені кайданки на руки. Ми сідаєм в машину.

ШІ: І Міша був поряд?

ВГ: Міша і Вітя. "Міша, тебе розстріляють, – кажу. – А мене втоплять". А Міша з села з Радехівського району. Ми їдемо, той Томас каже: "Ich habe gesagt, nicht kommen nach Deutschland" [Я ж тобі казав: не приїжджай більше в Німеччину]. Я кажу: "Bitte, verlasse, bitte. [Будь ласка, відпусти, будь ласка]. Я вже не приїду". "Nein"! [Ні!]. Але вони мене обманули, ті німаки [німці – ред.]. Вони казали, що півроку тюрми, а дали 14 місяців за то, що я був на суді, за то, що я третій раз приїхав. За то всьо мені дали 14 місяців, а потім сказали на суді: "Якщо ще раз приїдеш, то три роки дамо".

ШІ: Коли 14 місяців сиділи в Німеччині, які думки у вас були?

ВГ: Я думав: приїду додому – тут можна гору перевернути. 8 місяців з 14-ти я сидів в одиночці. Заробив 4,5 тисячі євро в тюрмі. Ручки складав [показує ручки]. Їх треба було поскладати. Станки приносять в камеру, і ти всьо робиш. Норма 250 євро. Давали заробити ті норми. Я давав дві норми. Наші українці в основному давали дві норми.

ШІ: Як вам було повернутись на шахту після заробітків?

ВГ: Тяжко було повернутися на шахту. Але я знав, що я маю туда повернутися. Я їздив в Німеччину довго, то був не перший випадок. Після очередного разу німці сказали: "Ще раз приїдеш, ми тобі три роки дамо". Я псіханув, поїхав в Канаду. Рік в Канаді відробив. Мав всі документи на виїзд в Канаду з сім'єю. То мені вже потом куми сказали: "Ну шо, тобі відкрили візу. Подобається тобі в Канаді? Так Леся не хотіла, щоб тобі відкрили візу" [сміється]. Жінка молилася, щоб мені візу не відкрили. Вона не хотіла залишати батьків. Правильно зробила. В мене батько вже був хворий, мама казала, що я його в живих не застану. Леся одна в батьків, не хотіла самих оставляти на старості. Сестра в мене є, я мав батьків на кого лишити. Леся сказала "нє". Я мусів повернутися.

ШІ: У вас було в планах забрати родину?

ВГ: Звичайно, я заплатив гроші на всю сім'ю на виїзд в Канаду. Леся сказала "ні", я мусив приїхати. Якби була якась така, можна було б оставити. А так файна жінка, шкода міняти на Канаду [сміється]. Вернувся, пішов на шахту. Но я мав намір на шахту вернутися, але то було після Німеччини. Коли я вже загорівся Канадою, то я пожартував. Кажу: "Леся, вчи французький".

ЛГ: Ходили на ті курси [курси з вивчення іноземних мов – ред.]. Як купили цю квартиру, я лежу в спальні, плачу, думаю: як я поїду? Як я лишу то всьо? Стою в церкві, там така берізка, думаю: як я лишу ту берізку, як я лишу ту Україну? Не хотіла дійсно їхати. Я зразу чітко сказала: "Ні, я не хочу їхати".

ШІ: Яку роботу ви мали в Канаді?

ВГ: Ми міняли вікна. Спочатку я приїхав до того роботодавця, який мені робив документи. В нього там зароблялося не дуже багато. Шукав собі роботу після роботи, коли мав пару вихідних. Ходив на ферму кози пас, квіти садив.

Шеф, який мав козочок, дав мені косу і каже: "Покоси траву". Вони хороші люди. Мали хату в три поверхи, 4 дітей, але ніхто з ним не жив. Каже: "Переїжджай". Я жив 10 км від нього. Кажу: "Будем бачити". Він дав мені бензокосу і каже: "Іди траву покоси".

Ми сидимо на обіді, мене запросили на обід. Вони знали, що я по-англійськи півтора слова, а вони собі вільно говорять. А я – як німецька вівчарка: розумію багато, а говорити не можу. Вона каже: "He's cut my flowers" [анг. Він скосив мої квіти]. Аж він закотив очі. "Exuse me" [Я вибачаюсь]. "No problem" [Нема проблем]. Він здивувався, що я все зрозумів.

Повертаюсь в Україну: жінка рада, діти раді, батьки раді, що накінець вернувся, що не остався. Тато ще 2,5 місяці пожив. Поховали тата, і в вересні [я] пішов на шахту.

ШІ: То була шахта № 6? Ви ще згадали 10 шахту.

ВГ: Десята шахта була ще раніше. Я пішов на шосту, там і працюю. Хлопці в нас хороші на шахті, начальство хороше, директор хороший. Деколи подумаю, що треба йти на пенсію – жалко. Бувають різні моменти – як би то не було, то шахта. Щось десь не получається, але треба робити. Дехто жартує: "Скільки тобі ще, Вітя? Бо ти вже достав". "Ще чучуть. Як подумаю, що вас не буду бачити, то шкода". Але є телефони, будемо зустрічатись.

ШІ: Які обов’язки ви виконуєте зараз?

ВГ: Я зараз працюю гірничим майстром. В мене в зміні може бути 7-5 чоловік, ми в дільниці монтаж-демонтаж – МДГО [монтаж-демонтаж гірничого обладнання – ред.]. Ми перекріпляєм старі штрека, якщо є монтаж, то монтуємо і демонтуємо лаву [підземна гірнича виробка, де відбувається видобуток вугілля – ред.]. В мої обов’язки входить організувати роботу, при можливості допомагаю, звичайно.

Стараємось дати той план і метри, що ми проходимо. Деколи не получається: получаєш на горіхи від начальника. Нема що жаліти: начальник, зам [тут заступник начальника дільниці – ред.], колектив хороший.

ШІ: Ви згадали, що працювали на десятій і на шостій шахтах. Чимось той досвід відрізнявся?

ВГ: Тоді на десятій шахті було сухо і нормально в порівнянні з шостою. Бо на шостій було багато мульки, болота. Ми ту мульку черпали. Зараз помінялося: на шостій сухо, а на десятій, кажуть, багато води. І зараз десь є, але порівняно з тим, як я був на практиці, то небо і земля.

ШІ: Як ви познайомилися з дружиною? Наші батьки працювали разом, були колеги. В молодості мене сватали, тато каже: "Ти там ходиш десь, вот в Шиманського така дочка". "В якого Шиманського, яка дочка, шо ти?"

ЛГ: А мій тато в свою чергу казав, що в Головкевича гарний дуже син. Ми не звертали уваги.

ВГ: Якось випадково я, кум і колєга зайшли до нього, тут на першому поверсі вони жили. А вона дружила з того нашого колєги дочкою, ну і ми випадково чисто познайомились. Розговорилися, де працює батько твій і де мій. Я кажу: "Мій на сьомій шахті". Вона: "Мій так само на сьомій шахті". "Як фамілія твоїх батьків?". "Шиманські". "Я тебе знаю давно, мені казали про тебе" [сміється].

ШІ: До того фактично ви не бачилися?

ВГ і ЛГ разом: Нє, нє! Ми не знались.

ШІ: В якому віці ви тоді були?

ЛГ: Вже старші. Мені 25 було.

ВГ: Мені було 27 з половиною. В 28 з половиною ми одружилися. Я собі думаю: треба брати. В Червонограді в цьому під’їзді ми познайомилися, тільки на першому поверсі. Зустрічалися рік.

ШІ: Як ваші батьки зреагували?

ЛГ: Дуже позитивно, дуже щасливі.

ВГ: Ми одружилися 4 березня 95 року.

ШІ: Питання до Лесі. Ви, донька шахтаря, бачили, як тато пізно вночі ходив. Думали, що будете дружиною шахтаря?

ЛГ: Напевно, думала, якщо я живу в шахтарському місті. Завжди тата проводжала, якщо тато йшов в четверту зміну, в 12 годині. Проводжала на вулицю, цьомала, бажала щасливої дороги. Мама дивилась через вікно. А зараз проводжаємо нашого тата. Ми всі троє цілуємо його в коридорі. "Па-па" даємо, бажаємо щасливої дороги, щоб відробив, вернувся.

ШІ: Діти часто згадують образ батька, коли вперше бачать, як він, наприклад, не вимив очі добре – не впізнають.

ЛГ: Обов'язково. Вітя також так приходить з очима намальованими, чорними.

ШІ: Як ви пояснювали дітям? Нам розказували історії, як маленька дитина вперше приїхала на шахту, татко приходив обнімати, а дитина могла злякатися.

ВГ: Колись мені треба було у Львів терміново, я поїхав після четвертої зміни. Дивлюсь, що на мене так дивляться люди. Я згадав: в мене були очі чорні. Тут, в Червонограді, це нормально, а у Львові незвично. Думали: ну якийсь точно голубий мужик, їде з намальованими очима. А я собі спочатку без уваги. А всі дивляться. Потім до мене дійшло.

ЛГ: На рахунок того, що очі намальовані. Мама одного разу, ще як була молода, приїхала на 7 шахту, треба було до тата по якійсь справі, щоб він швидше вийшов. Вона стала біля кліті: перша кліть вийшла, друга вийшла. Всі шахтарі чорні, тато пройшов мимо мами, і мама тата не впізнала. Потім тато помився, і вони вже знайшлися.

ШІ: Берете активну участь у громадському житті міста?

ЛГ: Ми ходили на мітинги підтримувати, коли було АТО [Антитерористична операція на сході України, яка розпочалася у 2014 р. й досі триває - ред.]. На Майдані були. Наш товариш служив в АТО, ми помагали як могли.

ШІ: На вашій шахті є таке поняття, як гірнича громада?

ВГ: По-всякому. В нас дуже багато хлопців з сіл працює. Як празник [велике свято – ред.] в селі, ми їздили до хлопців за Мости в Бутини, в Борове [сусідні села – ред.]. А хлопці є з Бутинів, з Двірців, з Куличкова. Як своя сім'я, дружно живемо. Тих людей з села шкода, не всі мають можливість піти в четверту зміну, бо автобус їде, наприклад, тільки в першу. Вони добираються машинами, роверами, мотоциклами до якогось пункту, хто через ліс йде, як, наприклад, з Куличкова.

ШІ: У 1989 і 1991 роках відбувались шахтарські страйки. Ви брали в них участь?

ВГ: Брав участь. В минулому році були страйки. Хлопці їздили в Київ. Не всі їздили, виділялися люди. А тут постійно брав участь на площі. Постійно нас ущимляють, хочуть щось нам врізати. Ми получаєм пару тисяч, ще нам треба їх витягнути, вибити, виспорити, випросити.

ШІ: Гірники страйкують через те, що не платять зарплату?

ЛГ: Зарплату платять, дозовано.

ШІ: Повернемось до тих недавніх страйків. Які були вимоги, що хотіли добитися?

ВГ: Щоб вчасно платили гроші, по-перше, бо було таке, що нема збуту. З-за того була затримка. Вугілля закупалося не знати де, а наше вугілля на місці не було збуте. Одним словом, були проблеми з виплатою грошей. Страйкували, не опускались в шахту, ходили на площу, під міську раду. З кожним днем переживаєш. Якби було становище більш стабільне, люди так би не спішили на пенсії. Зараз люди просто спішать, бо не відомо, що буде завтра. Один відпуск у нас хотіли забрати. Тяжко. Нема стабільності, впевненості в завтрашньому дні. Я також напевно рвуся, що мені треба на пенсію.

ШІ: А в 1989 році які були вимоги?

ВГ: Я тоді був зелений. У 87-му я прийшов з армії, у 89-му я робив на шахті. Потім поїхав в 90-х роках на заробітки. Так само хотіли підняття зарплати, бо платилося небагато.

ШІ: Як ви вільний час проводите?

ВГ: Це хай жінка скаже. В мене гараж, машина.

ЛГ: Вітя дуже любить ходити в гараж. Він побудував сам власноручно 3 гаражі. В нас дуже гарний гараж є. Цей третій, там є камін, меблі німецькі гарні. Він захоплюється збирати шкіри звірів: орел, кабан, ведмідь, пума, борсук, леопард з Португалії [разом перераховують]. Дуже затишно. Вітя сплів тин, сам бруківочку виклав біля гаража.

ШІ: Які родинні традиції у вас є?

ВГ: Ми збираємося не тільки на свята: на Паску, на Різдво – постійно...

ЛГ: Приїжджають родичі, ми накриваємо стіл, всі сідаємо. Я по першій спеціальності музикант, граю на баяні і співаємо пісні. В нас тут була книжечка "Калинова колисанка", і ми з першої до останньої сторінки всі пісні проспівуємо. Дуже весело з моїми батьками.

ВГ: Як були мої, ми ходили спочатку туда [до батьків – ред.], потім до Лесених [батьків – ред.].

ЛГ: Сусіди збиралися, куми. У Вітіних батьків в будинку дуже весело, перекумилися всі. І похресники приходили, дуже цікаво на свята.

ШІ: На День міста будете теж збиратися?

ВГ: Думаю, що так.

ШІ: День шахтаря – то велике свято для вас? Як його святкуєте?

ВГ: Вау, звичайно. З друзями підемо на пиво, поїдемо на шашлички, потім ввечері йдем на салют. Але щоб так, як молодь, – ні, стараємось скромніше.

ШІ: У вас відбуваються концерти?

ВГ: Є, вечором після концерту є салюти. Зірки приїжджають.

ЛГ: В зв’язку з АТО минулого року відмінили. Були Віктор Павлик, Олександр Пономарьов, Сандулеса, "Танок на Майдані Конго" [разом перераховують].

ШІ: Ви знаєте якісь шахтарські пісні?

ВГ: Зараз ні. Ще по молодості збирались, співали "Молодого коногона" – пісня з Донбасу, всі знають.

ШІ: У вас є двоє дівчат. Якби був син, ви би йому порадили стати шахтарем?

ВГ: Діло не в тому, що порадив би. Невідомо, як ті шахти будуть далі. Не діло вивчитися дитині, а потім що? Говорять, до 22-го року шахти [закриють], одні кажуть, що ще є і є заложей [поклади вугілля – ред.] на шахті. Невідомо як. Сьогодні ми не знаємо, що буде через місяць. В нас багато молодих хлопців покидали шахти. Каже: "В мене три роки, я не знаю, чи я дотягну ті 15 років". В смислі, чи ті шахти дотягнуть. Шкода буде кинути на півдороги, ні туда ні сюда, а там здоров'ячко уходить. Ти дихаєш пилюкою, небезпечна зона, різне буває. Якби було стабільно – чому нє? Працюють люди. Тато мій не дуже схвалював, що я на шахту пішов. Каже: "В лаву, синок, не йди". Він все життя в лаві проробив, не хотів, щоб я йшов.

В нас один [гірник] зараз на шахті, він був в АТО, прийшов з АТО, проробив пару місяців, проходить комісію і далі хоче йти в АТО. Тому я радив, кажу: "Саша, звичайно, одобрюю, що ти йдеш в АТО. Це поступок героїчний. Але ти подумай, що жінка...". Я своїй тоже сказав: "Я би пішов". Була істерика, сон втратила, спати не могла, – я такий емоційний.

ШІ: Яким бачите майбутнє Червонограда?

ВГ: Пока шахти працюють, наше місто буде процвітати. Ми їздили в Київ, як дочка поступала, ми її заводили з речами. Як люди живуть в тій суєті? Навіть у Львові. Кілометр ти їдеш півтора години. В нас в Червонограді ти рішаєш всі питання за півгодини, ще тобі 20 хвилин лишається. Це життя. А там половина життя проходить в пробках, в суєті.

Вдома у родини Головкевичів, м. Червоноград, Львівська область
24 червня 2016 р.

 

comments powered by Disqus