Іван Савченко. Жити біля шахт і бачити постійно шахтарів – ким ти можеш мріяти стати?

Ivan Savchenko, a header photo for the online gallery of miners stories, Ukraine

Іван Савченко. Жити біля шахт і бачити постійно шахтарів – ким ти можеш мріяти стати?

Віртуальна виставка історій життя "Шахтарські історії", 2016 р.

Понеділок, 19. Вересень 2016

Іван САВЧЕНКО: Жити біля шахт і бачити постійно шахтарів – ким ти можеш мріяти стати?

Іван Савченко народився 1986 р. у Червонограді Львівської області в родині залізничника. Закінчив Червоноградський гірничий технікум. Здобув спеціальність "гірничий електромеханік". Працював на шахті "Надія" у м. Соснівка Сокальського району. Зараз працює електрослюсарем на шахті ДВАТ "Відродження" ДП "Львіввугілля". Брав участь в АТО.

Іван САВЧЕНКО - ІС
Шахтарські історії – ШІ

ШІ: Де ви народилися?

ІС: Народився в Червонограді, фактично народився в Соснівці, і родом з Гірника. Між Червоноградом і Соснівкою [місто Соснівка і селище міського типу Гірник підпорядковані Червоноградській міській раді Львівської області - ред.].

ШІ: Розкажіть, будь ласка, про ваших батьків.

ІС: В мами нас семеро, я тільки третій. Відповідно мама рідко працювала, в більшості доглядала нас. Батько працював складачем поїздів, вантажно-транспортне управління. Такий дядько, шо ходить в грязному і з’єднує вагони. Батьки на пенсії. Вони вже старші, ше маленького брата виховують, школьника - сьомого.

ШІ: Хтось був шахтарем у вашій родини?

ІС: Мамин старший брат і мамин батько. Ну і батьковий батько.

ШІ: Чому ви обрали шахтарську професію?

ІС: Та вирішив, шоб далеко нікуда не їхати. Червоноградський гірничий технікум - не найгірший заклад. Як казали: "Беруть дуби, випускають липу". От так і попав. Я ніколи не ставив собі мети вищої освіти, зараз вже ставлю, а тоді не ставив. Може, якось я собі думав, аби скоріше відбути і на роботу. Так я собі то всьо і бачив. Хто ж тоді розумів, в 9-му класі, шо то ше один рік – і була би вища освіта? Ну то вже пізно.

ШІ: Ким мріяли стати в дитинстві?

ІС: Розумієте, тут селище Гірник – з одної сторони, Третя Межирічанська – з другої сторони, трошки далі – "Відродження" і там шоста, сьома, а де моєї баби хата, то рівно під носом вже закрита Восьма, "Візейська" [З 2001 р. шахти № 3, 4, 6 та 7 "Великомостівські" перейменовані на "Межирічанська", "Відродження", "Лісова" та "Зарічна" відповідно. Підприємства входять до ДП "Львіввугілля". Шахта "Візейська" (до 2001 р. – Великомостівська № 8) введена в експлуатацію в 1960 р. На даний момент видобуток вугілля на шахті не ведеться – ред.]. Як ви думаєте: жити біля шахт, бачити постійно шахтарів – ким ти можеш мріяти стати? Бажано не колгоспником. Тобто мрії так далеко не зашкалювали. Як вам пояснити? Ну, дід мій – мамин батько – він великий був, сильний дядько, для нього арочне кріплення було як пластмаса. Він був здоровенний сильний мужчина. От і я дивився на діда одного, на діда другого, сибіряка, та й так я собі бачив і рахував, шо це настояща чоловіча професія. В принципі, не помилився.

ШІ: Дід ваш теж працював на шахті, так?

ІС: Мамин батько працював на шахті, на пенсії багато років. А батьковий батько працював ше як було будівництво Четвертої, "Відродження", Третьої. На будівництві шахтам він ще й надра робив [бурильник - ред.].

ШІ: Батьки не відмовляли від вашого вибору? Тато ж машиністом був.

ІС: Нас семеро у батьків. Захотів – пішов. Ніхто, в принципі, проти нічого не мав. Людина захотіла – не найгірший навчальний заклад, перспектива якась-не-якась в регіоні є. Батько казав: "Училище чи технікум?". Я кажу: "Напевно, технікум". "Будь ласка, йди". Ніхто ніколи не шкодував.

ШІ: Пам’ятаєте свій перший спуск в шахту? Як це було?

ІС: Перший спуск в шахту був з одногрупниками на шахті сьома, яка то зара - "Зарічна", та? Ну шо таке спуск? Це є звичайний ліфт, грязний, більший, але ліфт. Ти їдеш, тримаєшся, а тобі старші люди: "Ой, осторожно, зара буде поворот!" [кліть рухається по прямій вгору/вниз, поворотів не може бути – ред.]. Тобто все на жартах. Спуск та й спуск, нічого особливого, спуск в ліфті. Всьо, шо зранку з'їв, так во піднімається до носа, бо п'ятдесят метрів на секунду швидкість в середньому.

ШІ: На якій шахті ви працювали і де працюєте зараз?

ІС: Працював на шахті "Надія" [ПАТ "Шахта "Надія" у м. Соснівка - ред.] біля п’яти років. Зараз працюю на шахті "Відродження". Десь шість років, шість в сумі.

ШІ: Розкажіть про ваші посадові обов’язки. Чим ви займаєтесь на шахті?

ІС: Гірничий технікум я закінчив по спеціальності "гірничий електромеханік". Механіком ніхто нікого не поставить. Механіком ти вже можеш працювати, як маєш технікум, а електрослюсарем – нє. Ще треба вчитись. То я ше закінчив курси електрослюсарів підземних і до останнього часу, біля десяти років, працював електрослюсарем підземним. В обов’язки входить експлуатація, ремонт гірничої, електромеханічної техніки.

ШІ: Ваш колектив - дружній? Чи є шахтарська солідарність, взаємовиручка?

ІС: Шахтний колектив – то унікальне явище. Якшо в тебе слабенький характер, то моментально люди оприділять і будуть, якшо ти даєшся, с тебе іздіватись. Якшо ти не даєшся, якшо ти поставив себе як характерний, ніхто не хоче зв’язуватись. А взагалі я вам скажу так: я лежав в лікарні після операції, люди дзвонять, цікавляться, як твоє здоров’я. Могли би сказати: "Нема і не треба". Але є, десь шось допомогти – то переважна кількість людей. Може, не всі мають можливість, може, не всі час, може, не всі так виховані. В основному люди хороші і надійні переважно.

ШІ: Про родину можете розказати? Про дружину? Як ви з нею познайомились?

ІС: З дружиною я познакомився на дискотеці. В кафе "Гостинець" ми були на дискотеці і познайомились всього-на-всього,

ШІ: Як ви проводите вільний час?

ІС: В мене його зараз нема. Я його вже хотів би мати. Знаєте, ніколи ніхто стару кофту не торочив? Ниточку одну витягуєш, за нею йде друга. Постійно якісь є моменти, десь колись треба в міську раду сходити, колись в собез [установа, до компетенції якої належать питання соціального забезпечення - ред.]. Шо-шо, а робота в мене є завжди, тобто є завжди чим зайнятись. Ну і дитина. Дружина працює, я працюю, відповідно треба.

ШІ: За яким розкладом ви працюєте на шахті?

ІС: Взагалі на шахті є чотири зміни по шість робочих годин. Але шість годин ти тільки працюєш. Як мінімум плюс дві-три години до цього йде. Ти прийшов, автобус приїхав, перевдягнувся, отримав наряд [завдання - ред.], приїхав, помився. Тепер за то, шо в шахтах ночують. Я поясню: є на шахтах поломки і є спеціалісти. В основному на шахтах залишаються ті поломки ремонтувати.

ШІ: Можете розказати, як ви, шахтар, стали учасником АТО?

ІС: Я з військкомата! Як то було? То було так. Коли то всьо неподобство в Криму почало творитись, я звернувся в Сокальський РВК [районний військовий комісаріат - ред.]. Прийшов і кажу: "Слухайте, коли там?.." Вже молва ходила, шо людей будуть забирати. Взяли мої документи. Як тільки пішла перша хвиля [мобілізації - ред.], мене визвали, дали мені пройти медкомісію – і всьо. Друга хвиля мобілізації – я поскакав. Так шо всьо було, в принципі, просто. Тільки жінці моїй не кажіть, шо я сам пішов, вона впевнена, шо мене мобілізували.

ШІ: Скільки часу ви провели в АТО і де були?

ІС: Давайте порахуємо – з червня і фактично по кінець грудня, тому шо в січні я вже лежав в госпіталі. А на початку лютого 15-го року мене вже звільнили зі зняттям з військового обліку. Вигнали з армії! Таке рідко буває. Чим повністю займався наш батальйон, я не скажу, бо, знаєте, за всю Одесу не можна сказати, а за три хати на Молдаванкє таки скажу. Частина моєї роти, 62 відсотки, тобто 62 чоловіки зі ста, займалася конвоюванням боєприпасу, харчів, води на територію Луганського аеропорту. І це всьо в нас було до Дня шахтаря. Як би то не було сумно. Тому шо 14-го року на День шахтаря аеропорт був вже не наш. Першого вересня село Побєда Новоайдарського району Луганської області від Дня шахтаря і там ше кілька днів нас бомбили "смерчами" [реактивна система залпового вогню – ред.] з території Росії. Там Побєда і Дмитрівка, два села, розвалили повністю.

Потім шо було? Деякі блокпости, деякі позиції попри річку Сіверський Донець. Якось так. Нічого в принципі неможливого, нічого особливого.

ШІ: Чому вас вигнали з армії?

ІС: "Вигнали" - то в лапках. Звільнили зі зняттям з військового обліку. За станом здоров'я – в мене дуже різко впав зір.

ШІ: Розкажіть про Спілку ветеранів АТО.

ІС: Ми збираємся вкупу, бо є такі хлопці, які приходять і питають, шо ми будем для них робити. У мене відповідь завжди просто – нічого. Десь якшо людина не знає, не може, я можу допомогти. І ми можемо друг другу допомогти. От було два хлопці, і їм треба було влаштуватися на роботу. Я подзвонив до генерального директора ДП "Львіввугілля". Сказав, хто я, попили чаю. Він каже: "Я не маю права впливати на директорів шахт, підприємство само вирішує питання кількості штату. Але я можу попросити". І він попросив двох директорів. І вони пішли.

Коли хлопчина попросився на іншу шахту – йому треба було дуже швидко з шахти на шахту, там в нього хвора мати, лежача, – без проблем вирішилося питання. Я пішов, правда, з хлопцями "за руку". Вчора непонятні хлопці побили хлопця – інваліда війни. Коли найшов тих хлопців, кажу: "Бийте мене". "А ми не хочем". Розмова дійшла до того, шо хлопці перепросилися і обнялися. І жодна сторона більше не буде шукати конфліктів. А я тих конфліктів так не люблю, ви собі не уявляєте. Ми вчора йшли шукати тих хлопців, так по дорозі зібралася команда, мов "ми йдем з тобою!". Я міг сказати: "Фас", а там хлопці такі худенькі, маленькі, подушили би їх. І потім сказали би, шо атошники - безпрідєльщики прийшли, побили дітей, бо інакше не можна назвати. Все має мати місце. Все має мати розум, так рахую.

ШІ: Як було повертатись на шахту після бойового досвіду?

ІС: На шахті легше! На шахті ти прийшов, відбув зміну і пішов додому. Після роботи захтів – з'їв, захтів – випив, захтів – заснув. Роботу можна прогуляти, можна піти в відпустку, можна захворіти і піти на лікарняний. Як щось болить, можна піти до лікаря. Там кому скажеш? Кажуть: "Болить? Ну пройде".

ШІ: Чи брали участь у шахтарських страйках, протестах?

ІС: В принципі так. Минулого року, якраз я повернувся, і перед Паскою [Великоднем - ред.] в нас в Червонограді був такий страйк. Трошечки ми шуміли. Розумієте, коли тільки пішов на роботу, ти ше молодий, ше "зелений", тут ше батьки, не скажу, шо помагають, вони зовсім всьо за тебе рішають, то тобі там до лампочки страйки і всьо остальне.

ШІ: Чи є у вашому колективі традиції, певні ритуали?

ІС: Перша зарплата – ставиш могорич, кличеш свою ланку. Багато є традицій. Ситуації ж тоже є різні. Є народження в когось, є хтось помер, є весілля, є ше шось, шоб ви розуміли. Якщо у когось з робочих, не дай Боже, вмирає з родичів, то допомогти – яму викопати, скинутися по пару гривень, самі розумієте, не з доброго життя. В основному, як я вже говорив, є такий, шо в біді поможе, є й такі, шо можуть підставити, не без таких людей. Тобто, в принципі, люди як люди.

ШІ: Ви знаєте шахтарські пісні?

ІС: Конкретно шахтарські, які я знаю, в основному російські, на російській мові. Зрозуміло, шо вони прийшли з Донбасу. Звичайно, знаю, але шоб так я ходив виспівував, то такого немає.

ШІ: Як святкують День шахтаря на підприємстві, в родині?

ІС: На підприємстві все урочисто з врученням грамот, орденів, цінних подарунків в лапках, як їх називають. Ті, кому вручили цінні подарунки, медалі, грамоти, ставлять могорич. До речі, за пісні що я хочу сказати. Коли допиваємся до того, що треба заспівати, то в основному всі намагаються заспівати шось українське народне. Я шось не можу згадати, шоб російську пісню хтось тарабанив про шахту. Як святкується? Так, шоби вдома, то, в принципі, ніяк. Місто шахтарське, відповідно якісь дійства відбуваються, якісь концерти. В Червонограді не без концертів. Вийшли, погуляли, послухали – нічого такого особливого.

ШІ: Чи були ви наставником на шахті?

ІС: Звичайно. Приходять студенти з училища, рівень інтелекту – д-у-у-же "високий". Казав мені один хлопчина, скінхед, такий підкачаний, шо не скажеш – "я не вмію, я не вмію". Я йому просто почав пальцем тикати, пояснювати на хлопський розум. Він каже: "Якби мене так три роки вчили, то я би всьо розумів". То людина, в принципі, за два-три тижні бере для себе. Має бути прив’язка до професії, тоді шось буде. Правильне навчання.

ШІ: Як Ви бачите майбутнє міста Червонограда?

ІС: Як я то бачу чи як би хотів бачити? Я, наприклад, впевнений, шо шахти можна розвинути. Я рахую, шо вугілля – то є енергобезпека. Просто уявіть, шо в нас тут на неповних 600 метрів. Всі знають, шо нижче є візейський пласт. Шахти поглиблюються, але в то треба вкласти. Треба вдосконалити то всьо. Шоби вимагати від людей бути професіоналами, треба дати, шоб вони працювали на техніці.

Але якшо взяти з тої точки зору, шо закриють тут шахти... Залізо поріжуть, зберуть, хтось за пару мільйонів продасть та й покладе в кишеню, а люди шо далі будуть робити? З чого будуть платитися пенсії і тому подібне? І далі будемо купляти в Африці вугілля.

ШІ: Що допомагає Вам далі рухатися по життю?

ІС: Копняк, який дає жінка зранку. Та яке життєве кредо? Я не живу, шоб жити. В кожного є якась своя мета основна. Дві-три основних. Я хочу хоть шо-небудь в тому життю зробити для жінки і для дитини, чесне слово. Хоть шо-небудь. Дехто каже, шо мрії не збуваються. Вони збуваються. Просто ми постійно шось хочем. І кожен день нового. І хто зі мною не згодиться? У мене було кілька років тому, так сталося, гроші зібралися, почував себе заможно і хотів купити земельну ділянку. Я шо тіки не робив... Зараз мені дали просто безкоштовно саме ту ділянку, яку я хотів. Хто мені зара скаже, шо мрії не збуваються, той встане і вийде.

Червоноградський місцевий центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги, м.Червоноград, Львівська область
27 червня 2016 р.

 

comments powered by Disqus