Марія Коноплицька. Кожна шахта – гарні людські історії

Mariia Konoplytska, a header image for the online gallery of miners stories, Ukraine

Марія Коноплицька. Кожна шахта – гарні людські історії

Віртуальна виставка історій життя "Шахтарські історії", 2016 р.

Неділя, 18. Вересень 2016

Марія КОНОПЛИЦЬКА:
Кожна шахта – гарні людські історії

Марія Богданівна Коноплицька народилася 1952-го року на Тернопільщині. Закінчила Львівський національний університет ім. І. Франка. Має фах історика. Працювала вчителем, завідувачем відділу культури в м. Червонограді, завідувачем дошкільного виховного закладу. З 2001 р. працювала у ДП "Львіввугілля", де керувала інформаційною службою. Ініціаторка створення та організаторка музею "Шахтарської слави", відкритого у 2000 році в Сокалі Львівської області. Зараз на пенсії. Чоловік пані Марії шахтар, працював на декількох шахтах Львівсько-Волинського басейну. Їхній син працює на шахті "Відродження" ДП "Львіввугілля".

Марія Коноплицька - МК
Шахтарські історії – ШІ

ШІ: Скажіть, будь ласка, звідки Ви походите?

МК: Я, можна сказати, місцева, галичанка. В мене мама з Белза, це буквально пару кілометрів звідси, від Сокаля. А батько - переселенець з Польщі, з Лемківщини. Але в певний період, під час 1946 року - операція була "Вісла", - батько був вивезений в Тернопільську область разом з родиною, а мама з Сокальщини теж були вивезені на Тернопільщину [Виселення батьків пані Марії відбулось ще до початку проведення операції "Вісла" (1947). Це найвідоміша, але не єдина акція. У вересні 1944 між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного визволення було підписано "Угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах", відповідно до якої відбувалась "евакуація" українців з території Польщі та польських громадян з території УРСР у 1944-1946 рр. Масове переселення проводилося найчастіше примусово та із застосуванням військової сили - ред.]. Там батьки мої одружилися, і я там народилася. Мама, безперечно, хотіла повернутися сюди, і батько вже поїхав з мамою. Батьки мешкали перше в Белзі.

Зараз вже батьки покійні, нема батьків. Тобто все свідоме моє життя, дитинство було в Белзі. Це дуже гарне місто, старовинне, - княжий Белз. Про Белз є згадки в "Повісті временних літ" [згадка датується 1030 р. - ред.]. Мала там честь закінчити школу, потім поступила у Львівський державний університет [сучас. Львівський національний університет ім. Івана Франка - ред.], закінчила історичний факультет. Потім так життя склалося, що потрібно було здобувати другу вищу освіту. То закінчила Кам’янець-Подільський університет [Кам’янець-Подільський національний університет ім. Івана Огієнка - ред.]. Тобто маю 2 вищі освіти. Працювала за фахом - як історик - вчителем. Працювала на державній роботі в Червонограді заввідділом культури, працювала завідуючою дитячим дошкільним закладом виховним, а з 2001 року працювала в державному підприємстві "Львівввугілля". Тобто ніколи б і не подумала, що моя біографія буде зв’язана власне з вугільною галуззю, але так склалося.

ШІ: Хтось іще з Вашої родини працює в цій галузі?

МК: Безперечно. Чоловік шахтар в мене. Працював на декількох шахтах басейну нашого, зараз на відпочинку, пенсіонер. Син зараз працює на шахті "Відродження". В нас тут, на Сокальщині, на теренах Червонограда, кожна сім’я дотична до вугільної галузі. Хтось завжди працював на шахті: або батько, або дідусь, або син.

ШІ: Пам’ятаєте, як Ви познайомилися з Вашим чоловіком?

МК: Пам’ятаю. Був дуже мені гарний, надзвичайно гарний для мене був. Ми вчилися в одній школі. Він на 2 роки від мене старший, тому ми зналися з юнацьких років. Завжди було престижно, знаєте, коли молоді хлопці перш за все йшли вчитися в технікум. Чоловік теж закінчив гірничий технікум, потім працював на шахті, був шахтар. Це завжди було престижно, була достойна заробітна плата, і в цілому ця професія для мужніх людей. Знаєте, [задумалася] коли будувався басейн, дуже було багато такого позитиву для молодих шахтарських сімей. Мій чоловік, він працював комбайнером, протягом року отримав квартиру. Ми, молода сім`я, отримали квартиру. Це була висока заробітна плата… І не було де потратити ту заробітну плату [задумалася]. От таким чином жили. 2 дітей у нас: і донька, і син. Донька, звичайно, до вугільної галузі не має дотичності, закінчила Львівську консерваторію, директор музичної школи в Тисмениці [місто в Івано-Франківській області - ред.], вийшла заміж і там живе, а син працює на шахті.

ШІ: Ким Ви працювали у ДП "Львіввугілля"?

МК: Робота була фактично для мене не нова. Сюди запросили мене керувати інформаційною службою. І один з таких вагомих результатів моєї роботи є оцей музей, де ми з вами зараз знаходимося. В 2000 році ми відкрили цей музей "Шахтарської слави". Чому постало питання відкриття музею "Шахтарської слави"? Місто шахтарське, а музею не було. Про шахтарську працю ніхто не говорив, особливо в оці 90-ті роки, коли працювати стало складно, коли проблеми із заробітною платою, коли страйки... Тут стільки нагород! Якщо це День шахтаря, іде шахтар-ветеран, то це як іконостас на грудях. Тяжко відрізнити від учасників війни, які мають нагороди, наших шахтарів, бо це дійсно важка і складна праця. Праця шахтаря стала непрестижною. Шахтарі писали листи сюди, до генерального директора – один із таких листів знаходиться в нас тут в експозиції, – куди діти ці нагороди. Ні дітям, ні внукам – нікому вони не потрібні. Що з ними робити? Самі пропонували: створіть музей. І тодішній генеральний директор вийшов з такою ідеєю, що треба створити музей "Шахтарської слави". Хоч би частину тої історії, тої біографії... Щоб був центр, щоб зібрати це все і зберегти. Так постала ідея створення цього музею, і мене власне запросили для цього. Скільки екскурсій було! До нас діти ходили, як в "Ермітаж". Особливо оце 2001, 2002, 2003 роки. І в нас весь Сокальський район - всі школи, всі діти були тут, тому музей не тільки має таку, знаєте, нагрузку як історична довідка. Я б сказала, можливо, це не настільки музей... Ми ж тут не здивуємо якимись такими дорогоцінними надзвичайними експонатами. Це більше такий інформаційний центр, де можна довідатися історію Львівсько-Волинського вугільного басейну. І ще музей виконував таку свого роду профорієнтаційну роль: студенти технікуму, студенти гірничого училища, десятикласники, одинадцятикласники, старшокласники приходили до нас в музей. Фактично уже велася профорієнтація на гірничі професії.

ШІ: Як збиралися експонати для музею?

МК: Ви знаєте, сам нічого не зробиш. Мають бути друзі. Я працювала вже в зовсім другій галузі, приїхав помічник гендиректора і каже: "Ми хочемо то [відкрити музей - ред.], може, Ви б нам допомогли?". Я тоже муркнула йому, він гонорово поїхав, вирішив, що це мені не під силу. Потім приїжджає: "Марія Богданівна, мені сказали, якщо Ви не зробите, то ніхто не зробить". Я кажу: "Добре, зробимо, але то, то, то треба". Я долучила працівників музейної справи, мені було простіше, бо я працювала заввідділом культури і знала працівників музейної справи. І ось ми сиділи з 7 години ранку до 11-12 години вечора і до Дня шахтаря в 2000 році ми урочисто відкрили наш музей. Звичайно, всім цікаво було, люди йшли дивитися. Ось День шахтаря, приїжджають сюди ветерани і питають: "А де у вас музей?". І кожен біжить до своєї вітрини і там себе згадує молодого, чи колегу, чи друга. Бувало, що знаходили помилки. Дали мужчині "Героя". Мене покликали: "Марія Богданівна, він не Герой".

Я кажу: "Добре-добре, ми поміняємо".
– Ні-ні, не міняйте. Він з нашої шахти, хай буде. [сміється]

Всякі історії в нас були. Був в нас такий Мисак (зараз забула, як його звати). Запросили його на День шахтаря, він зайшов і каже: "Боже, та це мій портрет!". Колись за часів радянського періоду, десь 70-ті роки, були львівські художники і намалювали його портрет. І цей портрет попав до нас в музей.

Ми випускали книжку до 55-річчя. Я вже стою в приймальній до генерала [тут генерального директора - ред.] на погодження, а один мужчина каже: "А Ви про Йосифа Живка на 1 шахті "Великомостівській" написали? Він головним механіком працював". Я кажу: "Ні". "Та Марія Богданівна, він стільки років працював!". А я вже екземпляр погоджувати до генерального директора! Як Живка не буде там? І що ви думаєте? Ми тормознулися, замінили щось там – і Живко є в книжці, бо він стільки років відпрацював на шахті. Найбільше років в басейні відпрацював на 1-шій "Великомостівській" шахті головним механіком. Так що всякі історії є. Де не глянеш, до чого не звернешся – це є пам’ять, це спогади людей. І за кожною фотографією, за кожним спогадом – це є історія людини.

ШІ: Що особисто для Вас значить робота в музеї?

МК: Цікава робота була. Розумієте, коли працюєш і коли є результат, то тоді цікаво.

ШІ: Як Ваш чоловік поставився до ідеї створення музею?

МК: Позитивно. Тут його колеги, друзі. Є вітрина по Бендюзькій шахті. 27 грудня 1957 р. Бендюзька шахта, а тоді 2-га "Великомостівська", перша видала вугілля на-гора. Там Дмитро Труш [бригадир видобувників шахти № 2 "Великомостівська" (шахта Бендюзька), кавалер ордена "За заслуги", лауреат Державної премії України - ред.], та й мій Коноплицький є в експозиції 1 шахти. Він працював комбайнером, а потім на поверхності. Він інвалід 2 групи, травмований був, то працював на поверхності шахти. Так що позитивно, звичайно. Знаєте, не кожен може працювати в шахті, не кожен мужчина може. І ці люди, що працюють в шахті, це якась певна кагорта людей. Це певний гарт людей. Вони люблять свою професію, вони постійно говорять про шахту. Ось зараз, тільки син приїде з роботи, то: скільки стружок дали, куди туда поїхали… І починаються оці безкінечні спогади, як ми працювали. Старше покоління вважає, що вони краще працювали. Постійно на цьому є спори, що "ви забрали все добре вугілля, а зараз нам дальше до вугілля треба йти". От такі баталії сімейні на шахтарську тему.

ШІ: Ви спускалися в шахту?

МК: Я була в шахті, коли була молода. Працювала заввідділом культури в Червонограді. Був відкритий музей, і до нас приїхала професура із Ленінграда [сучас. Санкт-Петербург - ред.]. Зі Львова був Матюхін Юрій Михайлович – директор Львівського музею. Привіз цю групу і попросили нас: що можна показати в Червонограді? Замок Потоцького – показали. Звичайно, що гості хотіли подивитися шахту. Розумієте, чоловік працював комбайнером. Я собі весь час думала, що він як комбайнер іде в комбайні, що нічого на нього не впаде, нічого його не стукне. Я собі думала, що в нього професія "льогкая". Вирішили, значить, що поїдемо на 3 шахту – зараз шахта "Межирічанська", а тоді називалася 3 "Великомостівстка". Приїхали ми з цими гостями, нам інструктаж проводять і головний інженер каже: "Марія Богданівна, може, ви тільки опуститися в шахту?" А я: "Ні-ні, в мене чоловік на шахті працює, я хочу всю лаву проповзти". Я така геройська дама, знаєте. Хлопці тоже, всі такі мужчини, такі "красавци". Переодягнули нас. Я на себе "рятівник" [засіб індивідуального захисту органів дихання гірничих робітників - ред.], спецодяг, вже тяжко, в чоботах. Сідаємо, значить, в клєть [шахтний транспорт для спуску та підйому гірників - ред.]. Вже коли клєть опускалась, то я згадала і "Отче Наш", і "Богородице Діво". Знаєте, вже мені ставало страшно. Потім як до лави почали йти, на мене перший раз шахта справила ну дуже таке складне враження, розумієте? Для мене шахтар став святим після цього. І коли ми вже опустилися в забой і буквально тільки трошки зайшли, - а так ми попали, що комбайн пересували і хлопці там "кострили" [тут - ставили кріплення в лаві - ред.], - ви знаєте, і там така була... [атмосфера - ред.]. Не треба ні керівника, ні начальника. Там настільки люди оті балки дерев’яні забивали, ставили, кострили, щоб воно не впало, так все злагоджено працювало, як механізм, як один. Бо десь і страшно за життя, і треба виконати той свій обов’язок. Там не треба керувати, кожен знає, що робити, як робити. Я побачила таку співдружність, таку сім’ю, шахтарську сім’ю. От чому ми говоримо "шахтарська сім’я", "шахтарська династія". На мене страшно [тут сильно - ред.] це справило враження. І коли ми почали вже опускатися в шахту, на колінах, звичайно, почали пересувати секції, там ззаді почало щось падати. І цей Матюхін Юрій Михайлович, такий "красавец", каже: "Марія, виводь нас звідсіля". Я на свого чоловіка подивилася другими очима. Ми піднялися на-гора. "Все, - думаю, - не буде він в шахті працювати". Додому прийшла, я все вже робила: їсти подавала, вставала давала тормозки, треба було ну щось таке смачненьке. Я раніше це не робила, бо там на шахті давали тормозки - купив та йди. А тут почалася така пошанівка до чоловіка. І там навіть цукерку положу, яблучко положу. Але перше що було: "Кидай шахту". Кажу: "В тебе сім’я, в тебе дитина, батьки. Чого, як в нас кажуть на Галичині, заживоття йти під землю?". А він: "Ні". Він з того всього сміявся. І так пройшов час. Я сказала, що не буду родити другу дитину, а я і сина йому потім ще народила. Плакала, коли син йшов на шахту. Як перший раз збирався на шахту, то було для мене якось тривожно досить, а зараз привикла. Напевно, всі привикають до цього. Жінки шахтарів привикають.

Праця складна, безперечно, складна, і ті люди заслуговують великої поваги. Так склалося, що в мене з родини і племінник працює на шахті, і племінниці чоловік. Це треба чи вродитися таким, чи мати таку мужність, чи мати силу характеру. Вони люблять цю професію. Розумієте, не може людина працювати, яка не любить своєї роботи. Там є результат, там є добре, де людина любить свою професію. А як було важко, Господи, то ми давали тормозки. А було так, як страйкували, що з шахти привозили тормозки: кусок ковбаси, ту сметану сам не з’їв, приносив додому. І таке було. Теж ми все це пережили. Це треба любити свою професію, треба любити шахту. Є люди, які відпрацювали на шахті багато років і жодного разу шахту не поміняли. І так говорять: "Шахта - рідна мама". Це його сім’я. Шахтарі заслуговують великої поваги.

ШІ: Розкажіть детальніше про цей період страйків.

МК: Було дуже тривожно, але ми, напевно, такі є: як треба, то треба. І ходили, і страйкували, добивалися. Потім тішилися, коли був результат. Тоді, пам’ятаю, страйк очолив Любарський Олександр – досить теж таки поважна людина в нашому басейні, профспілки очолював. У нас такі профспілки активні і відстоюють інтереси шахтарів. Пам’ятаю, було тривожно, бо шахтарі в місті, на центральній площі. Але ми завжди йшли, дивилися, підтримували, переживали, чи прийшов, чи не прийшов, а вони ще на пиво вміли побігти, а ти чекаєш [сміється]. Всяко було, всяко.

ШІ: На скільки потрібна була інформаційна діяльність, якою ви займалися?

МК: Дуже потрібна була. Знаєте, інформація потрібна. От ви приїдете на шахту, знімете інтерв’ю, зробите фото того шахтаря - і він чекає газету. Ми мали, коли вийшло наше телебачення, випадок. Він - дуже поважна людина, начальник дільниці, і от ми його зняли. Марина Дмитрівна робить програму, і нам не входить. Ми кажемо: "Ай, гарні зйомки, давайте його пізніше поставимо, буде більше матеріалу". Зараз не дали в ефір. Боже, що я мала! Він мені подзвонив. Село дивиться, вся родина сидить, він всю родину посадив, а програми нема. Я сказала: "Перший і останній раз, щоб ми щось міняли в програмі". Знає людина, що він має бути в програмі, значить треба, щоб був в програмі. Знає, що про нього матеріал має бути в газеті. А то знаєте, як газета формується: то, то, то... Ой, то не влазиться - давайте в наступний номер газети. Все, тут же дзвінок: "Ви були тут, ви мене фотографували, чого мене нема?" Або декілька фотографій, знаєте, десь попав в ту фотографію або десь відрізало. Кожен дивиться. Якщо був журналіст, якщо брав інтерв’ю, якщо спілкувався, то обов’язково цей матеріал має вийти в світ, і людина хоче і зберігає. Я вам скажу, в мого чоловіка на шахті був такий випадок, як він спас свого колегу. Десь там його на ленту затягнуло, і той його десь там відтягав. Зробили таку невеличку замітку, фото мого Коноплицького і про нього щось там написано. Час від часу до документів дивишся, і він це зберігає. І по нині в нас є оце його фото, вже стара жовта газета. І я ще так сміюся, кажу: "Для чого це?" – "Хай буде, буду дітям показувати". І тримає. Про нього щось 2 рази було в газеті написано. І обидві ті замітки є [сміється].

ШІ: Нам здалося, що шахтарі такі скромні, відмовляються від інтерв’ю, камер соромляться.

МК: Ні-ні. Знаєте, це залежить від людини. Є люди, які вміють розказати. Може, не так добре працювати, як розказати [сміється]. Є трудяга, який добре працює, але не вміє про це розказати. Завдання журналіста - помогти показати цю людину, показати його шахтарські мозолі, показати, як він працює, і знайти в людині цю родзинку, щоб показати його в професії. Це наше завдання. Завдання журналістів – зробити гарний матеріал. Завжди мені прикро, коли про шахтарів говорять лише в проблемному варіанті, коли стукають каскою по асфальті чи в Києві, чи десь. А про шахтарські будні, про те, як людина працює на глибині - в нас 500 метрів, на східній Україні - 1000... Ось про це треба говорити. Там дуже багато позитиву є, дуже багато хороших, порядних людей, про яких треба говорити, а ми чомусь… От чому ми так тримаємося за своє телебачення "Шахтарські горизонти"? Шахти на Львівщині – це багатство Львівщини, а фільмів про шахтарів нема. Програму "Шахтарські горизонти" творить Марина Дмитрівна Громик, а вона багато програм зробила. Ми цілі фільми робили. Ми півтори години ефіру мали на 12 каналі (ми виходили через Львівський державний канал). І ми вперше про шахтарів заявили на повний голос своєю програмою "Шахтарські горизонти". Треба показувати. Цього мало, надзвичайно мало про шахтарів. Про всі професії розказують, про кого тільки не говорять. От зараз хотілося б, щоб журналісти більше говорили про людей праці, які працюють в різних умовах.

ШІ: Можете розказати, які традиції існують у вашій родині?

МК: Традиції галичанські в нас. Всі свята: Різдво в мами, в тата, як батьки були живі. Тепер діти до мене їдуть, бо я вже і бабуся, і мама. Так склалося, що Червоноград - багатонаціональне місто. Ми теж мешкали в Червонограді, квартиру чоловік отримав від шахти "Лісової" (6 шахта). Прийшов додому і говорить, що працював на 1 шахті, а іде працювати на 6 шахту, бо за рік дадуть квартиру. "Ой Сашка, де ж вам там за рік дадуть квартиру?" Це вроді так було, як з області фантастики. "Та ні, комсомольська бригада, дадуть квартиру". Пішли працювати, зарплати, правда, там не було. Аванс, зарплата малесенька. І будинок 28-ий будується. А ми вже, дівчата, познайомилися. Жінки ходимо, дивимося: перший поверх так бистро будували, другий поверх... Ну і ми за рік отримали квартиру. Це самі такі приємні спогади, знаєте.
А шахтарські традиції... Другий Великдень, друге Різдво – це День шахтаря. Звичайно, всі сім’ї гуляють, родина їде. Це вже така традиція. Святкують на шахті в трудовому колективі, святкують бригадами, святкує держпідприємство "Львіввугілля". Загальноміські гуляння. Звичайно, ми всі приймаємо участь. Більшість шахтарів в кожній сім’ї. Цих людей поважають. І от дідусь мій пенсіонер, але все одно День шахтаря ми будемо святкувати. Ми святкуємо, до нас приїжджає родина.

ШІ: Знаєте якісь шахтарські пісні?

МК: Шахтарських пісень багато. Ну які пісні? "Вышел в степь донецкую парень молодой" - це так якби "святоє" [пісня з кінофільму "Велике життя". Була створена у 1939 р. поетом Б. Ласкіним, композитором М. Богословським – ред.]. Людина десь мусить себе духовно реалізувати. І серед шахтарської кагорти в нас багато художників, хай місцевого рівня, в нас багато поетів, в нас багато письменників. От такий Мороз Богдан, його збірки тут в нас є, Ігор Дах. І багато віршів положено на музику, і є шахтарські пісні. В нас є свій гімн шахтарів Галичини. Ну ще така колись пісня була, це Зеновій Лис, по-моєму, музику до неї написав: "А це мій Червоноград, місто юності". Вона на російській мові була. Для Червонограда колись була приказка: "Це місто праці, квітів і юності". Це було про місто Червоноград.

ШІ: Довго Ви жили в Червонограді?

МК: З 1974 року по 2001 рік. В 2001 році прийшла сюди на роботу, а в Сокалі мешкали чоловікові батьки. Батьки відійшли у вічність, не стало батьків, і ми переїхали сюди мешкати. Мені Сокаль подобається, така "золота провінція". Влітку, коли йдеш центральною вулицею, липи цвітуть, дерева, то не треба окулярів від сонця брати, бо така тінь, так гарно, затишно. Гарне місто, мені подобається в Сокалі мешкати.

ШІ: Були в інших містечках шахтарських?

МК: По роботі я була декілька раз в Донецьку. Я не була на шахтах. Була в Донецьку, коли газеті "Збойка" 20 років святкували. Щороку була дуже хороша традиція: на День журналіста нас збирали або на Сході і їхали журналісти наші - в нас газета "Гірник" є, телебачення "Шахтарські горизонти" - або в Києві, в міністерстві, то теж ми зустрічалися. Потім було дуже багато проектів різноманітних, цікавих. В 2013 році, по-моєму, ми семінар робили. До нас приїжджали на День журналіста представники інших підприємств вугільних. Цей семінар ми проводили на базі нашого державного підприємства. Школи проводилися: наші шахтарі їхали на східну Україну. І, припустимо, якщо він був начальник дільниці, то на східній Україні виконував обов’язки або начальника дільниці або головного інженера. Якщо він головний інженер, то директора шахти. А їхні шахтарі приїжджали до нас. В нас тут навіть фотографії є, в музеї в нас були. Отаке спілкування між людьми дає більше, ніж оці протокольні всякі заходи. Було дуже хороше і чудове спілкування. Я і зараз спілкуюся з цими колегами, передзвонюємося, співчуваємо їм, вони нам.

ШІ: Яке у Вас є захоплення? Можливо ваше улюблене заняття?

МК: В мене нещодавно батько відійшов у вічність, йому було 90 років. Він з Белза, жив в нас, ми його запросили до нас, бо ми двоє з чоловіком, діти пороз’їжджалися. І колись в нас вдома були вулики. Тато тримав бджоли. І я постійно говорила: "Піду на пенсію – буду бджолярством займатися". Знаєте, я вже 1 рік на пенсії. І на що я спромоглася? Замовила вулик. Мені зробили новий вулик на 2 сім’ї. І так мені було трохи лячно з тими бджолами, що мені з ними робити на подвір’ї, як то коло них бігати і скакати. Але цей мужчина, який мені мою мрію допомагав реалізувати, каже: "Марія Богданівна, давайте в мене там ціла пасіка і Ваш вулик буде стояти в мене на пасіці, а Ви будете приходити і брати мед". І ось мені повезло, бо він вже 2 рази качав мед. І от в нас вже є свій мед. Я вже і дітей пригощала, і самі користуємося медом власним. То вроді оце моя ідея так зреалізувалася [сміється].


ШІ: Що Вам допомагає рухатися по життю, йти вперед?

МК: Треба бути оптимістом. Треба любити життя, треба любити людей. Треба бути доброю людиною. Де можеш зробити добре, ніколи не роби погано. Я дуже рано по віку стала керівником - заввідділом культури в Червонограді. Це була висока посада. Я приїхала додому, і тато мені сказав: "Ти маєш таку високу посаду, ти собі запам’ятай: якщо до тебе людина прийшла в кабінет щось тебе просити, вона добре думала: йти до начальника чи не йти. Раз людина прийшла до тебе в кабінет, постарайся виконати його завдання. І щоб ніколи ти не образила сироти і вдови". Я собі це запам’ятала на все життя і я так старалася. Не раз як працівники вже там достануть – всяко буває на роботі – і я на нараді: "Я вам хоч колись відказала?" Це мій життєвий принцип: я ніколи не відмовляю. Якщо я можу вирішити, якщо я можу зробити – я роблю. Потрібно просто бути доброму і не тримати ніяких нюансів. Тоді веселіше жити, легше жити. І любити. Всіх треба любити: дітей, внуків, чоловіка. Всіх любити і прощати багато треба. Треба входити в ситуацію людини. Всяко буває в житті. Треба вміти і покаятися, якщо щось не так зробив.

Я завжди казала: буду старша, - бо я виросла в дуже віруючій, релігійній сім’ї, - буду в церкву ходити. І в цьому знаходиш свій сенс. Як каже народна приказка: "Коли тривога, то до Бога". І коли вже робишся старший... Легше, напевно, вмерти, ніж вродитися. А коли вже життя таке, як кажуть, "з базару", життєвий шлях пройдений, завжди про це думаєш і, напевно, треба про це пам’ятати, що треба робити тільки добре. І воно набагато легше перенести всі життєві труднощі. Мені люди добрі попадалися на життєвому шляху. Я багато вчилася від старшого покоління. Я вмію дружити. В мене є друзі зі школи. Якщо ви скажете, що до вас приїжджають ваші однокласники, то це багато говорить про людину. До мене приїжджають мої однокласники.

ШІ: Маєте внуків?

МК: Маю, звичайно. В мене дівчинка, Кароліна - це моя донька - ось вона вийшла заміж і живе в Тисмениці, Івано-Франківщина. Внучка зараз в Німеччині. Вона журналістом буде, хоча я була проти цього фаху. Страшно як я була проти цього фаху! [сміється] Вона хотіла, ми вже не стали ламати. Вона поступила на начання в Львівський державний університет, закінчила 3 курс. Вона молодець, знає добре мови. Минулого літа їздила в Штати [Сполучені Штати Америки - ред.], там студенти працюють. Цього літа поїхала в Німеччину, теж задоволена. В дочки 2 дітей. Внук Євген поступив в Університет нафти і газу [Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу - ред.]. А в сина шахтар росте майбутній [сміється]. Назвали Тарас, бо родився власне 9 березня [9 березня - День народження Тараса Шевченка - ред.]. Вони назвали по-іншому, правда, то аж я мусила підключитися і сказала: "Ну як це так?! Хто мене зрозуміє: родився 9 березня, а ви хочете Вадимом назвати?" Пішли в ЗАГС [скорочення від "Запис актів громадянського стану", місце державної реєстрації шлюбу - ред.] і переписали. Це в нас ще така тайна сімейна є. Побачимо, ким він буде. Гордо, якби був шахтар. Тривожно - бо тривожно. Ось так. 3 внуків у мене. Приїжджають літом. Бабця садить горох, вони люблять горох, бігають, щипали ще як були малі. А я власне для них і саджу, і ще й в різних місцях, щоб їм було де сховатися і пощіпати той горох [сміється].

ШІ: Як Ви бачите майбутнє вугільної галузі в Україні?

МК: Знаєте, я вам скажу так. Всі про це говорять: було б бажання. Є люди, є фахівці, є спеціалісти, є запаси вугілля, шахти є. Було б бажання в державі підтримати вугільну галузь. І гриміли б, повірте, гриміли б наші шахти. Люди вміють працювати, люди хочуть працювати. І є люди, які переживають за шахтну справу. Дуже би хотілося, щоб якось держава повернулася лицем і до шахтарів, і до вугільної галузі. А раз є запаси, то чому має не працювати вугільна галузь? Хотілося б побажати, щоб наші шахти були. Кожна шахта – гарна історія, гарні людські історії, свої традиції. Шкода, якщо б це все якось не зреалізовано було.

ШІ: Що б Ви хотіли побажати молодому поколінню?

МК: Ну якщо молодому поколінню шахтарів, то, безперечно, безпечної праці. Повірте, що ті молоді хлопці теж вболівають за свою справу, бо я пам’ятаю сина, коли вчилися студенти. Вони підтримують стосунки між собою, вже разом потім вчилися в Дніпропетровському гірничому університеті [сучас. Національний гірничий університет - ред.], син закінчив. Багато його колег зараз стали директорами шахт, якось швидко вони йшли по тих щаблях кар’єри, і я рада за них, мені приємно. Молоді люди вболівають за шахти. І я, безперечно, бажаю їм щедрого вугілля, виконання планів, зреалізування всіх мрій і безпечної праці. Скільки було спусків, стільки щоб було виїздів. Як кажуть: твердої покрівлі, м’якого вугілля.

Музей шахтарської слави ДП "Львіввугілля", м. Сокаль, Львівська область
25 липня 2016 р.


comments powered by Disqus