Михайло Надільний. Мріяв стати шахтарем

Mykhailo Nadilnyi, a header photo for the online gallery of miners stories, Ukraine

Михайло Надільний. Мріяв стати шахтарем

Віртуальна виставка історій життя "Шахтарські історії", 2016 р.

Неділя, 18. Вересень 2016

Михайло НАДІЛЬНИЙ: Мріяв стати шахтарем

Михайло Надільний народився на Львівщині у 1959 р., працював гірником понад 32 роки. Перейняв гірничу справу від батька. Пройшов усі ланки: від робітника до заступника директора шахти з виробництва. Працював на шахті № 6 "Лісова" (Сокальський район Львівської обл.), у гірничо-монтажному управлінні. Повний кавалер "Шахтарської слави" і "Шахтарської доблесті". Має відзнаку "Ветеран Галичини". З 2014 р. на пенсії. У розмові ділиться спогадами та світлинами про роботу на шахті.

Михайло НАДІЛЬНИЙ – МН
Шахтарські історії – ШІ

МН: Я народився в місті Великі Мости Сокальського району Львівської області, але фактично проживав у селі Реклинець. Навчався в Реклинецькій восьмирічній школі, потім закінчив Червоноградський гірничий технікум і пов’язав своє життя з вугільною промисловістю.

ШІ: Хто ваші батьки?

МН: Батьки – селяни. Батько працював на шахті. Дев’ята великомостівська. Можна сказати, від будови до пенсії. Батько вже покійний.

ШІ: У вашій сім’ї тільки двоє людей пов’язані з шахтарською працею – ви і ваш батько?

МН: Так, я пішов по стопах батька – у гірничу галузь.

ШІ: Чому ви вибрали цю професію?

МН: Такого вибору не було спочатку. Школа була восьмирічна. Щоб закінчити середню школу, треба було йти у Великі Мости. А тут батько трошки підказав. Колись возив на шахту малим [сміється]. Пішов, подивився: гірничий технікум. Поступив, закінчив, потім служба в армії. З армії прийшов – і до шахти. 32 роки і 7 місяців відробив на шахтах.

ШІ: Батько брав вас на шахту. Що пам’ятаєте з дитячих років?

МН: Батько водив по поверхні: бачив вагонетки [відкритий вагон для транспортування вантажів, наприклад, вугілля – ред.], як вугілля возять, люди працюють, бачив колектив. У пам’яті дуже відбивається, бо ще дитина. З чого можна було вибрати – вибрав. І не жалію.

ШІ: Скільки вам років було, коли тато привів на шахту?

МН: Я ще в школу не ходив. З села до шахти напряму буде десь кілометрів дев’ять. Батько мене на велосипеді, ми поїхали, показав. Коли вже пішов у школу, цікавився тим всім.

ШІ: Як часто батько такі екскурсії вам робив?

МН: Таких екскурсій в дитинстві було три. Батько з шахти приїжджає, на вулиці тоже жили шахтарі, всі сусіди, їхали, спілкувалися. Таке в пам’яті відбивається. І щось хотілося побачити більше і попробувати попрацювати.

ШІ: Згадайте з дитинства, як батько приходив після шахти, то по господарству ще працював?

МН: Бувало зі зміни прийде, поспить і дальше щось робить. Так всі працювали.

ШІ: Ким ви мріяли стати в дитинстві?

МН: Один раз я написав в школі [твір – ред.] на вільну тему: "Мрію стати шахтарем", так і став [сміється] з першого разу. В школі – то таке. Що тоді було вибирати? Тоді був колгосп, треба було йти вчитись на тракториста. Можна було закінчити юридичний факультет, було пропозицій багато, але ніхто не хотів йти. Я чого пішов на шахту? Бо я хотів заробити грошей – весь мій стимул. Заробити грошей, купити машину. Спочатку мотоцикл, потім щось інше. То що планував, то і сталося.

ШІ: Пам’ятаєте свій перший спуск в шахту?

МН: Та чого ж не пам’ятаю? Були виробничі практики після другого курсу. За технікумом є такий полігон – там макет шахти. Туда заводили, спуск показували. Реально як шахта: кріплення, механізми – все відповідно з шахтою. Вже така уява була, тільки потім то все виявилось 500 метрів під землею [сміється].

ШІ: Був якийсь страх?

МН: Я особисто страху такого не відчував. Є люди, які бояться замкнутого простору, вони туди не просилися.

ШІ: А була посвята в шахтарі?

МН: Ну яке посвячення? Закінчив, влаштувався на роботу – і все посвячення [сміється]. І почав заробляти гроші. Хотілося, звичайно, заробляти, а заробити фактично можна було тільки на шахтах.

ШІ: На якій шахті ви почали працювати?

МН: Я почав фактично з восьмої шахти, бо то була переддипломна практика. А перша практика ще була в Ростовській області, Гуково, звідки гради зараз шурують [стріляють – ред.] по нас.

ШІ: Як ви туди потрапили?

МН: То була практика, нас відправляли по Союзу. Там два місяці працював "в проходке".

ШІ: Скільки вам було тоді років?

МН: Мені було 18 років, я туди перший раз попав. Став прохідником. Приїхав з посвідченням прохідника вже сюди. А на переддипломній практиці працював на восьмій шахті на першій вугледобувній дільниці. Після закінчення я пішов на шосту шахту гірничим майстром. Потім забрали в армію, служив на території Чехословакії [з 1993 р. дві незалежні держави – Чеська Республіка та Словацька республіка – ред.]. А з армії вернувся – пішов дальше на шосту [шахту – ред.], так як з неї уходив. Заробітка такого не було, як хотілося, перейшов у гірничо-монтажне управління. В гірничо-монтажному управлінні працював 19 років. Монтували лави [підземна гірнича виробка, де відбувається видобуток вугілля – ред.] по всіх лавах нашого басейну. Ми їздили в командіровки і на волинських шахтах працювали. Сугубо монтаж і демонтаж лав. Після того дев’яності роки: затримки, невиплати. Зменшився видобуток по Об’єднанню [Державне підприємство "Львіввугілля" – ред.], стільки лав не було. Шахти перейшли на одну лаву, а то було по три вугледобувні дільниці, по три лави. Управління почало скорочуватись, і я вирішив перейти на шосту шахту, звідки пішов. Так доробив там ще 14 років.

ШІ: На яку посаду ви перейшли?

МН: Я прийшов начальником зміни на шосту шахту, потім начальником монтажної дільниці, такої, на якій я працював в гірничому управлінні. Виконував обов’язки замдиректора по виробництву [заступник директора з виробництва – ред.]. Любу роботу, яку давали, не відмовлявся, робив.

ШІ: Коли ви працювали, чи були у вас учні, яким ви передавали досвід?

МН: Я був учнем у свого наставника, як починав. Як працював робочим, тоже мав учнів, підказував. Поприходили молоді люди з училища, з технікуму і з вищих учбових закладів. Як був замдиректор, то хлопці поприходили молоді, працювали начальниками змін, а тепер начальники дільниць.

ШІ: Особисто ви скільки "натренували" таких?

МН: На початках мене більше тренували, бо колектив був такий, що він не мінявся фактично. Молоді було мало, бо робота опасна, постійно канати, постійно тяганина. Сєкція одна важе [важить – ред.] більше двох тон, їх треба і вигружати, і погружати, і транспортувати, і монтувати. Не дуже багато приходило молоді. За свій період десь чоловіка чотири-п’ять навчив, потім вже вчив цілу дільницю, як працювати.

ШІ: Якісь веселі історії, пов’язані з "зеленими", пам’ятаєте? Чи, може, сумні історії?

МН: Бувало всяке, були і травми, бо то є шахта. В основному шахтарі – народ веселий.

ШІ: А "в відрах напругу ви носили"? [це один з шахтарських жартів – ред.]

МН: Підколи такі шахтарські: "Іди, відро там..." Хто кмітливий до чого.

ШІ: Над вами так жартували?

МН: Ні, такого не було: попав у хороший колектив. Треба було працювати, люди розуміли.

ШІ: Вас Бог милував від травм?

МН: Були травми. Як травмувало, то півроку відлежав у стаціонарі. Став "ветераном" в травматології. Був такий, що в нього таз був поломаний, він більше від мене був. А то тільки півроку пролежав в лікарні.

ШІ: А як ваша сім’я це пережила?

МН: Сім’я підтримувала. Син був ще малий, дружина, всі підтримали.

ШІ: Жінка після цього випадку не відмовляла від роботи на шахті?

МН: Жінка ніколи до того не пхається і не говорить, що тобі "хвате" чи, може, "не хвате" або "кидай". Я собі рішу сам. Травмований я ще був молодим, мені було 27 років. Продовжив дальше працювати.

ШІ: Керівництво підприємства підтримувало?

МН: Звичайно, лікарняне платили. І зараз підтримують дуже сильно, керівництво помагає. Директор сам вникає: якщо треба на Львів, значить, на Львів. Приходилось спасати, возити. А травми складні бували і дуже складні. Без підтримки не можна.

ШІ: Який у вас був стимул працювати далі в цій сфері?

МН: Бо треба працювати. Спочатку дають легку працю, щоб людина сильно не рвалась на початках до роботи. Дальше йдеш на своє робоче місце і працюєш.

ШІ: За що шахтарям дають нагороди? Розкажіть, які у вас нагороди.

МН: Я повний кавалер "Шахтарської слави" і "Шахтарська доблесть". Ще є відзнака "Ветеран Галичини". "Шахтарську славу" дають як відзнаку за сумлінну працю. Як людина працює, дають другу, через певний період третю. За 30 років можна було заробити три "Шахтарські слави" і "Шахтарську доблесть". За працю. Є ще нагороди державного значення: "Заслужений шахтар України". Їздили наші в Київ – то вже зв’язано з видобутком вугілля, з проходженням метрів проходки. Звичайно, сама більша нагорода – то "Герой України". В нас є начальник дільниці на четвертій шахті "Герой України". Він зараз не начальник дільниці, а працює в Об’єднанні. Получив "Героя України", будучи начальником дільниці.

ШІ: Ці нагороди були стимулом для вас?

МН: Приємно, що тебе бачать, відзначають, цінують. Вдінеш той кітєль [парадна форма одягу гірників; на жакет зазвичай прикріплюються нагороди – ред.] деколи. В основному на святкування шахтаря [на свято День шахтаря – ред.], коли на Львів їздили. Зараз висить. Буде пам’ять якась, мене не буде – внуки побачать.

ШІ: Чи Ви брали участь у шахтарських страйках?

МН: Так, брав участь. Виходили тут на площу. Я брав участь в організованих страйках. Бо тут всяке було – і дороги перекривали останнім часом. То не дуже добре.

ШІ: Хто організовував страйки? Сам директор організовував?

МН: Ні, всі такі страйки організовували профспілки. Навіть не профспілки, а страйкові комітети. Вони потім брали всю відповідальність на себе. Знали фактично, що ми вернемось на свої місця. А як був якийсь монтаж лави, то ту роботу ми виконували. Видобутку не було, страйк підтримувала шахта, але роботи велись: і провітрювання, і обслуговування шахти.

ШІ: Які вимоги були у страйкарів?

МН: Вимоги? В основному почали вимагати, коли зарплати вже не виплачували. В основному із-за того. За каждим сім’я, за каждим діти.

ШІ: В який роках це почалося?

МН: В основному то 90-і роки. Затримували, не виплачували зарплату, платили копійки. [перші шахтарські страйки розпочались у 1989 році – ред.]

ШІ: Чи допомогли страйки? Яких результатів вдалось досягнути?

МН: Застрайкували – помагали, виплачували. Потім більш-менш наладилось. Кінець 90-х років – 2001 рік платили добре.

ШІ: Чи була солідарність між шахтарями?

МН: Шахтарі завжди солідарні.

ШІ: А якісь випадки пам’ятаєте, коли була підтримка і взаємовиручка?

МН: Бувало, ми навіть англійських шахтарів підтримували в 79 році, як вони страйкували. [Страйковий рух у Великобританії наприкінці 1970-х – середині 1980-х рр. був спричинений політикою уряду Маргарет Тетчер у вугільній промисловості. Стрімке скорочення державних інвестицій призвело до закриття вугільних шахт. Гірники, втративши роботу, вдавались до страйків – ред.]

ШІ: Яка була підтримка?

МН: Фінансова: треба було перерахувати одноденний заробіток. То було один раз.

ШІ: Хто ініціював таку підтримку?

МН: То була ініціатива профспілок, бо то була не одна шахта, а Об’єднання Львівсько-Волинського басейну. Об’явили, що така ситуація в Англії. Тоді ще був Радянський союз, розвалювався потихеньку [СРСР припинив своє існування у 1991 р. – ред.]

ШІ: Що вам тоді повідомляли про ситуацію в Англії?

МН: Шахти закривають, шахтарі не мають роботи. Ми ж то не знали, як закривають підприємства, будем говорити за Польщу, наприклад, то там грошову компенсацію виділяють. Хочеш – за ті гроші перекваліфіковуєшся, хочеш – щось інше робиш, міняєш місце проживання. 50 тис. доларів давали польським шахтарям, щоб вони могли перекваліфікуватись. А в нас що? Аби тільки випхати тебе. От шахти закриваються – куди тим людям молодим, хто зараз починає працювати? Закінчив учбовий заклад, попрацює 5 років, а через 5 років шахти закриють. Куди йому йти, як перекваліфікуватися? Тут питання дуже складне.

ШІ: А можете згадати приклад солідарності безпосередньо у вашому колективі? Чи можна сказати, що дільниця – як родина, а шахта – більша родина?

МН: Так воно є. Дільниця, наприклад, то одна родина, друга дільниця – то ще одна родина. І так загальний колектив. Дуже солідарні шахтарі, особливо коли комусь треба помогти. Об’являє начальник чи з профспілок: така біда сталася – треба помогти. Дуже багато помагали хворим, на лікування, в кого які були проблеми. Ніхто не відказувався.

ШІ: Розкажіть, будь ласка, про святкування Дня шахтаря.

МН: День шахтаря – урочисте на шахті. Делегація їде на урочисту, наприклад, в Об’єднання, навіть наші їздили в Київ на святкування. Ми їздили у 2008 у Львівський оперний [Львівський національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької – ред.], тоже шахтарі зі сходу, зі всієї України. Разом спілкувалися.

ШІ: Чи шахтарів нагороджують під час урочистостей?

МН: Хто відзначився – видають [нагороди – ред.]. От наприклад, 50 років було шахті [шахта № 6]. Вручали медалі, грамоти. На шахті і в Об’єднанні, і навіть тут, в Палаці культури в Червонограді. Приїхала делегації з Об’єднання, Генеральний директор і всі. Тут фільми дивились "Шахтарські горизонти", транслювали про всіх, хто зайняв перше місце, друге. До свята була плеяда, змагання [виробничі змагання – ред.], хто займе перше, друге, третє. Хто пройшов більше метрів, хто більше видобув вугілля.

ШІ: Влаштовувались спортивні змагання на честь професійного свята?

МН: Так, до Дня шахтаря змагання проводяться. І по футболу, і по шахах, і по стрільбі. Спортивні змагання шахтарі організовують.

ШІ: Ви брали участь у змаганнях?

МН: По стрільбі. В мене хобі, люблю полювання. Я мисливець. Хто що вміє, то помагає в таких змаганнях.

ШІ: Були команди футбольні на шахті?

МН: Кажда дільниця має свою команду, волейбольну чи футбольну. Вони грають між собою. Хто виходить переможцем, ті вже [посідають – ред.] перше місце, друге. А потім вже між шахтами проводили. Було навіть таке, що приїжджали футбольні команди зі сходу. На стадіоні "Шахтар" грали футбол.

ШІ: Пам’ятаєте назви команд?

МН: Наприклад, "Лісова", "Відродження" – такі назви від шахт, а потім вже від Об’єднання, як називали.

ШІ: Цікаво, як День шахтаря з сім’єю ви святкували. Чи був у вас вихід в місто?

МН: Обов’язково. З сім’єю виходили. Тут в місті була торжествена, виступали, концерти. Хто як собі хотів. З друзями збиралися. Так як я шахтар, в мене в родині фактично не було більше шахтарів, були, але вони покидали раніше. Я протримався до кінця [сміється]. Не платили гроші тоді в 90-х роках, то багато людей покидали, попереходили на інші роботи.

ШІ: День шахтаря – той що в кінці серпня. А ще є інший День шахтаря?

МН: Як він був за Союзу [за радянських часів – ред.], так він і залишився – День шахтаря. А тут ще є Варвари [Свята великомучениця Варвара, день її пам’яті християни шанують 17 грудня – ред.]. Церква в нас тут є рядом. Вона покровителька шахтарів. Там вже не такий гучний [як у серпні – ред.], але правиться служба Божа в церкві, моляться за загиблих шахтарів, тоже нагороди вручали. Ще як був Наливайко генеральний [Ярослав Наливайко – генеральний директор ДП "Львіввугілля" у 1998-2002 рр. – ред.], він більше організовував. Так рахується як другий День шахтаря.

ШІ: Ваш син не перейняв вашу справу?

МН: В мене один син. Він не захотів на шахту, хоча можна би було. Бачив, як я працював, як приходив. Вибрав іншу професію, я думаю, може, і правильно.

ШІ: Ви давали йому пораду? Чи зовсім не радили, відкритий шлях – вибирай сам?

МН: Я старався завжди вислухати і підтримати. Нав’язувати комусь іншому волю не можна: я хочу, щоб ти був такий самий, як я. Так ніколи не буде. Він вирішив стати юристом – так і став.

ШІ: Ви брали його на такі самі екскурсії, як батько вас брав на шахту?

МН: Як я робив в управлінні, брав з собою. Там контора тільки була і цех по ремонту. Він подивився. А на шахту – раз їхали, заїхали. Тоже поверхнево – подивився, несильно зреагував на ті речі.

ШІ: Що ви йому передали зі своїх вмінь і знань?

МН: Виконувати свою роботу до кінця хіба що.

ШІ: Як ви з дружиною познайомились?

МН: В Червонограді жив в гуртожитку, бо квартири не було своєї. І так як молоді, ходили на танці. Познайомився тут у Червонограді, тут і одружився.

ШІ: Які традиції є у вашій родині?

МН: В нас, наприклад, відпочинок активний. Відкриття полювання [у серпні – ред.]: мій син, дружина – загружаєм машину. Їдемо на два дні. Більше мисливців немає, крім мене, але компанія велика. Мені там з ними добре. Їду на воду, стріляю качок, вони за той час готують шашлики. Тільки видзвонюють: "Давай пішли, кидай вже". Їздим всюди: в Шацьк, де є можливість. В селі багато часу проводим, бо в селі мама старенька. Город садим. Приємно: приїдеш – щось зелене: цибулька, редіска. З собою теж м’яса, в садочку мангальчик. Звичайно, на море їздили, тепер вже не так сильно поїдеш. В останні роки вже так не їздили, тут на місці відпочивали.

ШІ: А пісні співаєте? Які?

МН: Народні. Хто там затягне. Я не любітєль починати, а так підтягнути можу [сміється].

ШІ: Шахтарські пісні є?

МН: Тільки тут в палаці [Міський Палац культури – ред.]. В нас є такий колектив-ансамбль, вони втройом співають шахтарські пісні. Вони бувші шахтарі.

ШІ: Пригадаєте назви пісень?

МН: "Спять курганы темные" на російській мові, ще радянська [пісня з кінофільму "Велике життя". Була створена у 1939 р. поетом Б. Ласкіним та композитором М. Богословським – ред.]. Тут співають пісню "Шахтарі Галичини" [поет О. Кульбачний, композитор В. Коваленко. Уперше текст цієї пісні був надрукований у збірці "Поетичний портал" (2009 р.) – ред.]. Така пісня хороша, як гімн шахтарів Львівщини. Ось, наприклад, в цій книжці "Тепло сонячного каменю" [вказує на книжку на полиці в бібліотеці]. Там є фотографії, де власне вони співають ту пісню.

ШІ: Розкажіть, як ви проводили свій час після роботи?

МН: Як працював робочим – прийшов з нічної зміни, поспав, дальше на роботу. Рідко кого бачив. А як став керівником, то взагалі, як зранку пішов, то ввечері прийшов. Ліг спати, тут дзвінок, черговий автобус, дальше на підприємство. І так пройшло життя. Діти виросли – не бачив коли.

ШІ: Озираючись на прожите життя, жалкуєте за чимось? Може, іншим би займались, кудись поїхали?

МН: Та ні, то всьо так затягує, вже як почав, то куди їхати? Сім’я. А зараз молоді вже треба думати, бо шахти свій ресурс вичерпують, а молоді люди приходять. Я працював з таким чоловіком, він приїхав, десь працював на Донбасі, стажу йому не хватало. Десь 8 років пропрацював, 50 років - і на пенсію. Але треба було мати стаж. З Донбасу він приїхав на Рівненщину, а потім сюда, два роки ще доробляв, щоб мати стаж і отримати пенсію. Тут такої перспективи не буде: молода людина зав’яжеться з шахтою, а дальше шо? Якщо не поможуть перекваліфікуватись, то шо? Багато зараз молодих людей, які прийшли, побачили і розраховуються, і їдуть закордон, кого нічого не тримає. Кому треба, то ті доробляють. Хто має 20 років, ще 5 років треба доробити, нема куда діватися, мусить працювати тут.

ШІ: Ви згадали гірника, який приїхав з Донбасу, йому не вистачало стажу 2 роки. Чи знаєте інші подібні історії?

МН: Багато людей звідси робили на Донбасі, потім поверталися сюди, тут робили. Я фактично почав працювати після армії, в таких колективах, де багато людей починали на Донбасі, а тут закінчували.

ШІ: З чим то було пов’язано?

МН: Тоді забирали молодих хлопців після армії. Роки 80-82і давали навіть "подйомні" 1000 рублів радянськими грішми [карбованці – ред.]. То були гроші, можна було купити новий мотоцикл "Ява" в спорттоварах. Він коштував тоді 800 рублів. Машина тоді коштувала 6 тисяч рублями. Брали ті "подйомні" і лишались. Багато лишалось хлопців з Хмельниччини, які тут служили в Червонограді, бо тут була ракетно-воєнна частина і та частина, що зараз є залізнодорожників. Придивлялись, хто хотів лишалися. Тих, хто приїжджав з Донбасу, забирали в ФЗО [абревіатура російською мовою "Школа фабрично-заводского обучения" – ред.]; забрали, навчили і тоді на роботу. Часи мінялися, мінялась політика, можна було вертатись – вернулися. Мусів відробити 5 років. Своє відробляв і верталися сюди. [За радянських часів це була одна з форм залучення робітників на підприємства вугільної галузі – організований набір на підставі укладання договору з особами, які прибували із сільської місцевості, з інших регіонів країни, звільненими у запас військовослужбовцями. До того ж існували громадські призови та направлення на шахти випускників технікумів і гірничо-промислових училищ. Для заохочення тих, хто укладав договір, видавали безвідплатно 1000 карбованців, т.зв. "підйомні" – ред.]

ШІ: Що ви знаєте про гірників зі сходу України? У відрядження їздили на Схід?

МН: Я особисто сам не був. Починав в Росії, був на практиці, подивився, спілкувався з тими гірниками, будучи молодим. Враження в мене дуже хороше про ті колективи. Ми були молодими, вважали за себе, сильно так не нагружали. Люди хороші, хоча були всякі: були такі, що вийшли з тюрми "на посілєніє" і працювали в шахті. Західнообуховську шахту [шахта "Обуховська" у м.Зверєво Ростовської обл. РФ – ред.] – я працював "в проходке" – тільки здавали. Там були люди добрі. Наші шахти мають по два ствола [вертикальна гірнича виробка, через яку здійснюється спуск та підйом вугілля, людей, устаткування тощо – ред.], а там по 12 ствола. В кінці каждого шахтного поля. По степі їдеш, заїхав, спустився, на цетральних стволах виїхав. Спіцовки [робітничий одяг – ред.] відвозили на той участок [дільниця – ред.], де ти робиш, не попід землею, як в нас переміщуються, а в автобусах. Стоїть серед степу тільки ствол, будка, деякі прибудови. Цікаво було ще молодим подивився, як люди там живуть. Біднувато, не порівняєш з нашими, але все одно люди хороші. То Ростовська область, то вони там себе вважали українськими, донськими козаками.

ШІ: Як ви бачите майбутнє свого міста і шахтарської праці?

МН: Якщо не буде розвитку, то шахти закриють, спеціалістів не стане. Не буде кого вчити. Якщо буде все цивілізовано – в проекті є будівництво шахти "Любеля" рядом, недалеко, документи фактично готові, тільки нема кому будувати, бо шахту побудувати – то затрати і час. Ніхто не хоче в то вкладувати гроші. Краще забрати гроші, ніж вложити. Хоча треба було добудувати. Україна зараз залишилась без антрациту, без вугілля, яке потрібне. Тут якраз є таке вугілля, шахту треба було би добудувати. Тягнівське родовище можна розробляти і будувати шахту. Самі бачите: воно все йде так, якби легше закрити. Купувати вугілля в Африці, а тут мати свої поклади, не зібрати то всьо докупи – не знаю. Звичайно болить, хотілося, щоб тут залишилось те місто шахтарське, але від нас мало залежить. Ті колективи і так тримаються.

Постачання немає ніякого, нічого нового. Як працювали, ми останні комплекси получили в 2004, комплекси і комбайни [устаткування – ред.], які в лаві є і вони по сьогоднішній день працюють. То вже не обладнання, а металолом. Люди тримаються і бережуть свої робочі місця і шанують те обладнання, яке ще мають і на ньому заробляють. Шоста шахта південне крило – повністю поклади вугілля нерозроблені, можна розробляти і видобувати.

ШІ: Персонал скоротився?

МН: Що раніше було три вугледобувні дільниці, а тепер одна. Було на шахті п’ять-шість лав, а зараз добре, як є дві лави.

ШІ: Зараз чим займаєтесь на пенсії?

МН: Якщо відпочинок, то полювання. Вроді здається, що часу багато – і того не хватає. Працював, то знав, вихідний: то мусиш, то мусиш. Дякувати богу, аби здоров’я. Робота знайдеться: і в село, і в гаражі з машиною. Десь на рибалку.

ШІ: Що вам допомагає рухатись і жити далі? Що є стимулом?

МН: Життя – це рух [сміється]. Треба рухатись. Спортом треба займатись, бо трошки вєсу лишнього набрав. Аби здоров’я, є чим займатись.

ШІ: З колегами зустрічаєтесь?

МН: Звичайно, зустрічаємось. Мої працівники до мене дзвонять інколи, щось по роботі питають. Бо я ще тільки в 2014 році лишив роботу. 2 роки в кінці травня.

ШІ: Коли ви вийшли на пенсію, скільки разів були на шахті?

МН: Може, два раза. Зараз по телефонах спілкуєшся, простіше. Запрошують з шахти хлопці, з якими працював, на полювання, тоді зустрічаємось. Зимою полювали часто. То за цілий день походили, поговорили. Жити можна.

У Центральній міській бібліотеці міста Червонограда, Львівська область
23 червня 2016 р.

 

comments powered by Disqus