Олександр Луцик. Дуже пишаюся тим, що я шахтар

Oleksandr Lutsyk, a header image for the online gallery of miners stories, Ukraine

Олександр Луцик. Дуже пишаюся тим, що я шахтар

Віртуальна виставка історій життя "Шахтарські історії", 2016 р.

Субота, 15. Жовтень 2016

Олександр ЛУЦИК: Дуже пишаюся тим, що я шахтар

Олександр Олексійович Луцик народився 22 лютого 1958 р. у м. Добропілля Донецької області. Працював на різних шахтах Донбасу ("Україна", "Краснолиманська", "Родинська", "Південнодонбаська №3", "Південнодонбаська №1"), а також в Росії на шахті "Єнісейська". Олександр Олексійович заснував та очолив профспілку шахтарів-бандерівців шахти "Південнодонбаська №1" м. Вугледар. Був активістом двох Майданів (Помаранчева революція 2004 та Революція гідності 2013-14). Під час АТО - волонтер, а згодом - доброволець. Зараз на пенсії. Вважає шахтарську працю та війну тими важливими заняттями, в яких чоловік здатен пізнати сутність свого буття.

Олександр ЛУЦИК – ОЛ
Шахтарські історії – ШІ

ШІ: Де ви народились?

ОЛ: Народився у 1958 р. у м. Добропілля, Донецька обл. Школу закінчив у місті Українськ, технікум гірничий - у м. Селидове. Радянська армія - космодром Плесецьк, батальйон охорони. 27 з половиною років підземного стажу...

ШІ: Розкажіть, будь ласка, про Ваших батьків. Звідки вони? Чим займалися?

ОЛ: Родове моє село Новоукраїнка, Мар'їнський район. Ніяк не можу до них достукатися, щоб назву повернули Всесвяцьке. Село майже на 30 років старше Донецька. З моєї рідні все тут почалося. Оце там Луцики були. Зараз ми заїжджаємо там в об’їзд із-за війни через цвинтар, на могилах - Луцик, Луцик, Луцик… Тобто діди, пращури, прадіди всі мої там. Мама з Поділля, с. Стратіївка, Вінницька область. Стратіїва гора знаменита, я про неї читав навіть. Стратіїва - то ж козацька назва, чи татарська? З одного боку Стратіївка - це Вінницька область, з іншого Сорожинка - Одеська область [Саражинка - село Балтського району Одеської області - ред.]. Поділля саме що не є. Мама звідти, виріс на два краї. Якщо подоляни скажуть, що я їхній, я пручатися не буду, хай забирають, мені не шкода. Вимова у мене подільська, а мову вивчив вже пізніше трошки. Мову вивчив у ще перші Рухи 89-90 рр. (Рух за перебудову, Лук’яненко, Горинь, Чорновіл). Я і школу, і технікум закінчив російськомовні, а потім почалася "мова батьків". В мене вже два сини було, думаю, виростуть - спитають: "Батя, а ти хто вообще-то?"

У Сашка (кум - Олександр Губін) взяв два словника: російсько-український, українсько-російський. Це один тиждень з одним словником, один тиждень - з іншим словником. Переписував слова, які я навіть і не знав, що такі слова є. Вийшло на три з половиною сторінки. Дай Бог, щоб вони вціліли, коли я від "ублюдків" уходив, в Донецьку. Моя хата там, все це було ціле. Якщо я ще туди прийду, то ці аркуші навіть цілі мають бути.

І ще тиждень як лягав, під подушку клав. Лягав - читав, прокидався - читав. Я дуже багато читав. Причом читав двома мовами - українською, російською. Так на дві мови я й вийшов. Мову знаю на рівні... можу сказати, вчителі не всі так знають.

А щодо шахти... Ви знаєте, в шахтарському містечку батьки мої були службовцями на шахті, бухгалтерами. Познайомилися як бухгалтера на шахті. Батько був заступник головного бухгалтера і просто бухгалтером. Він закінчував Донецький гірничо-економічний технікум. Мама приїхала з Поділля, там щось у неї не склалося. Курси якісь закінчила у Вінниці бухгалтерські. З моїм татом зустрілися. Прожили вони... Шість років мені було, коли розлучилися. Потім я виріс на дві сім’ї, у мене був повний комплект - мама-вітчим, батько-мачуха. Отакі стосунки з усіма. Досі дуже добре один до одного ставимось. Виріс на дві сім’ї. Не знаю, ні про що не жалкую. Вийшло все так, наче я нікого не підвів, ну і мені гріх на шо скаржитись.

ШІ: Як Ви обрали шахтарську професію?

ОЛ: Після восьми класів я знав, що я в дев’ятий не піду, дуже не поталанило з класом. І я знав, що я не повернусь. Як не в технікум, то в училище. Поїхав здавати в Донецький індустріальний [технікум], а в мене навіть документи не прийняли, бо в мене був середній бал 3,27. Там подивилися і сказали: "Не достоин". А поруч - Селідовский горний [технікум]. Я ще музичну школу там [в Селидові - ред.] закінчив. В Селідово для мене кататися з Українська [місто, підпорядковане Селидівській міській раді - ред.] - дорога накатана. Поїхав, здав: "4" - російська мова, "5" - математика. І все. Там гірничий електромеханік. Яка попалася група, який класний керівник! Це найщасливіше в житті моєму, звичайно. Наскільки не люблю згадувати школу, армію, настільки [люблю] технікум. От тут поталанило! Дав Господь якусь дружбу, та й любові ще трохи дав. Дуже потужна група. Ми в Київ на канікулах на третьому курсі поїхали і 16 [учнів] з 27-ми на четвертому курсі в Карпати, тобто однією групою в стройотряд [В СРСР на час літніх канікул зі студентів формували тимчасові робітничі колективи (будзагони) для роботи на різних об’єктах народного господарства. Ця комсомольська програма була дуже популярна серед молоді, оскільки дозволяла заробити певні кошти - ред.]. У гуртожитку ми жили. Не ми ходили шукали по місту, де нам цікавіше, а місцеві хлопці приходили до нас. І це зробив наш класний керівник. Тобто він сколотив [нас]. Він на 9 років старший за нас був: нам було 15, йому - 24, коли ми прийшли. Він в шахту пішов після київського КПІ [Київський політехнічний інститут - ред.], йому перерізало ногу, і він пішов викладати. Так він став викладачем. Потім він був заступником директора...

Знаєте, в шахтарському містечку коли живеш, якось саме по собі питання - куда йти... Раз кудись не вдалося - а тут же все поруч. Все зрозуміло, з голоду не помреш. Абсолютно чоловіча справа. Не клятий не мятий, красти не вмію - в шахту. Куди ще?

ШІ: На якій Ви шахті працювали?

ОЛ: О, на яких я не працював! Значить, почалося ще на практиці - шахта "Україна" [м. Українськ Донецької обл. - ред.] і по закінченню технікуму - "Краснолиманська"[м. Родинське Донецької обл. - ред.]. Потім в армію, а після армії - "Родинська" [м. Родинське Донецької обл. - ред.]. Через півроку чухнув в Сибір. Шахта Єнісейская [м. Черногорськ - ред.], Красноярський край, Хакасская автономная область. Один рік, гарний рік - з такою втіхою його згадую. За рік, що працював в шахті, закінчив вечірню школу, знайшов жінку, виконав перший розряд футболу. Сибір, природа. Просто Єнісей. Абаза. Я в футбол же ж грав і весь цей край об’їздив. Ще їздив на збори спартакіади вугільників, по Красноярському краю трошки моталися. Гарніших місць дуже важко знайти, це просто чудо якесь.

Але за Донбасом - все, без Донбасу я нікуди. За рік у відпустку пішов, побував [вдома]. І шо я там дєлаю? Нє-нє… Приїхав - заяву на розрахунок, місяць ще відробив. Якраз жінку знайшов. Надумав одружуватись, обидва надумали, потім вона передумала, я не передумав. Три роки літав до неї - розмовляв. Раз полетів - відіслали, два полетів - хоча б не відіслали в грубій формі. На третій рік вона прилетіла. Двоє дітей, 20 років прожили, сім’я була унікальна. Знаєте, мені з чим поталанило? Що випала в житті суто чоловіча доля. Народився козаком, футбол, шахта, сім’я, війна. От все, для чого мужик народився, шо могло тільки прийти на долю. І якось і не стратив, ще й живий-здоровий. Відносно живий-здоровий, в шахті два таких переломи, що це я вам про них не скажу. Таким не хваляться. Це якби руку, хребет, а там - пальці притиснув.

І на Майдані [Євромайдан, січень 2014 р. - ред.] на Грушевського гранату на коліно піймав, трохи є чим відзначитись. Вот, а так тьфу-тьфу, все. Не зачепило. Ніде не був головним, абсолютно ніде. Був, і то знаєте як? Випадково. На шахті я був не основним: я не ГРОЗ [тут - гірничий робітник очисного вибою - ред.], не проходчик, ні комбайнер. Слюсар, моторист, гірничий майстер. То теж треба працювати. Теж бувало, що мало не молився, під роздачу міг попасти пару разів. У мене на долі три гуртових [нещасні випадки - ред.], я живий залишився тільки тому, що мене там не було. Може, пам’ятаєте, 91-й рік 32 лягло, а я якраз перший день в отпуск пішов [29.06.1991 на шахті "Південнодонбаська №1" м. Вугледар в Донецькій області загинули 32 гірники, шестеро постраждали. Внаслідок займання конвеєрної стрічки гірники отруїлися монооксидом вуглецю - ред.].

ШІ: Яка це шахта?

ОЛ: Це "Південнодонбаська №1". Якраз в той день хлопець, що вийшов з отпуска, ліг, Ігорь з Докучаєвська. Груповий був і знову ж на цій шахті, семеро лягло. Я місяць перед тим перейшов на 3-тю шахту ["Південнодонбаська №3" - ред.]. Бо я на третю влаштовувався, квартиру отримав і знову на цю повернувся. Поки я там був, лягла вся ланка, які зі мною хлопці були. І був на УКТ [тут - дільниця конвеєрного транспорту - ред.] вже мотористом, гірничим майстром. Мене вже "кишнули" за мою профспілкову діяльність. Там знову таки мене не виявилося, четверо лягли. Знаєте, коли стихія, їй же "по барабану": начальник ти, ГРОЗ, моторист - хто попав, той і лягає. Так що я про шахту можу розказувати, про хлопців можу розказувати.

Дуже пишаюся тим, що я шахтар. Це відверто я вам кажу, чоловіча професія. Ніколи ні перед ким не пригинався, ніколи нікого не нахиляв. Можете собі уявити - вісім років гірничим майстром? Ніхто не чув, як я кричу, з усіма нормальні стосунки. Можу сказати, впорався з тим, що Господь мені наслав, впорався…

І ще можу сказати, я єдиний шахтар в "Донецьквугіллі", який в 93-му році відмовився страйкувати на тому знаменитому страйку. 89-й - я був проти того страйку, але не було можливості не страйкувати. Але він потрібен був. Це я вже зараз, з висоти прожитих років, бачу, що він був потрібен. В 91-му я писав навіть в газеті, що це було свято для ледарів. Жодна людина не заперечила. Потім прийняли закони про страйки, і виявляється, що той, хто не хоче страйкувати, просто відмовляється, і йому платять. А в 93-му отой знаменитий страйк директорів, що директори організували. Я поїхав у шахту - чого тільки не понаслухався. Через 2 тижні хлопці від сорому не знали, що робити, коли Звягільського зробили прем’єром, своїми горбами винесли туди [7 червня 1993 р. розпочався масовий страйк шахтарів Донбасу. Страйкувало 230 з 250 шахт, близько 40 шахтобудівних управлінь. Гірників підтримали металурги, машинобудівники, працівники хімічної промисловості. До протестних акцій шахтарів спонукало багатократне підняття цін на продовольчі товари. Але під час страйку пролунали не лише економічні, а й політичні вимоги – проведення референдуму про висловлення недовіри президенту і парламенту, надання регіональної автономії Донбасу. Ініціативу в переговорах з урядовою комісією перебрали на себе директори шахт і використали їх у своїх інтересах. 12 червня Юхим Звягільський, колишній директор шахти ім. Засядька, був призначений першим віце-прем'єром України. Він наполегливо пропонував робітникам сісти за стіл переговорів. 19 червня було укладено угоду між страйкарями та урядовою комісією, яка частково задовольнила вимоги шахтарів, і оголошено про припинення страйку - ред.]. Кредити МВФ після того почали давати. Ми б і без них впоралися, якби не той страйк [До осені 1994 р. Україна залишалася єдиною з країн СНД, яка не отримувала кредитів Міжнародного валютного фонду, оскільки вважалось, що країна не здійснює ринкових реформ - ред.]. І тоді ж здали Севастополь перший раз [3 вересня 1993 р. між Україною та Російською Федерацією було укладено кілька угод, які стосувались серед іншого проблем Чорноморського флоту - ред.].

А в 97-му році, навпаки, була унікальна річ - наша шахта тільки страйкувала. Єдиний страйк, з яким я був згоден. Я навіть казав: "Давайте маріупольську трасу перегороджувати". Але я на тому страйку напрацював так, що після страйку тиждень відгулював. Просто сталося так, що я був гірничим майстром на УКТ / ДКТ [Дільниця конвеєрного транспорту - ред.], а вугілля ми мали видавати 400 тон на добу хоча б на свою котельню, бо люди їздять, чергують. Безпека, чергувати обов’язково. І треба, щоб лазня, баня працювали. Автобуси не ходили, а ми з Вугледара вийшли тільки двоє гірничі підмайстри - я і ще один хлопець. А три зміни. Тобто я на страйку, а ще по дві зміни там сидів. Потім один хлопець вийшов з отпуска, нас троє стало. Хоч не по дві зміни - по одній, але їздили. З тої пори на нашій шахті затримок зарплати не було. Попередили, що півроку - і ми стаємо. Хтось думав, що жартуємо, встали 1-го грудня 97-го року. Припинили страйк через три тижні, здається, але і депутати до нас приїжджали, і "губернатори" [тут - керівники Донецької облдержадміністрації - ред.], і кого там тільки не було. Нє, рєбята, як ото у кіно: спочатку гроші, а потім ми на роботу. Так воно і вийшло.

З тієї пори на нашій шахті "Південнодонбаській №1" складні стосунки у мене з цими хлопцями з НПГ [Незалежна профспілка гірників - ред.], тим більше я з НПГ вийшов. Але за той страйк хвалю. Було зроблено просто показовий страйк. Це можна фільм документальний, не документальний, а учбовий фільм робити. Пособіє, як треба робити страйки. Оце була класика жанру, просто приємно згадати.

ШІ: Можете розказати більше про Вашу профспілкову діяльність? У Вас була окрема організація?

ОЛ: Та вона ще існує. Вона ще у Швейцарії в МОП [Міжнародна організація праці - ред.] зареєстрована, хоча я з хлопцями вже не бачився... З того страйку і почалося [1993 року - ред.]. Розумієте, в чому справа? Нас, шахтарів, зробили "лохами". Я вважаю, що це чоловіча професія і спускати такого тим, хто на нас проїхався, не можем. Треба щось робити, якось треба здачі давати, бо я - "донбасівець". Що я міг один зробити? До хлопців з НПГ - їм соромно було за той страйк, але вони його робили.

І я потім почав шукати якогось спільника. Цих мафіозників треба ж за глотку брати. Що ж це таке? З нами, шахтарями, таке робити? Так не можна, треба ж людям пояснити, якось за горло потримати! Виявилось, що РУХ підтримав абсолютно антиукраїнське дійство. Підтримав там ОУН якийсь. Я ж думав, наче своїх же ж шукаю. І єдина організація, єдина партія така знайшлась, що сказала: "Хлопці, ви неправі!" Я почав шукати людей з цієї партії, знайшов, та ще й шахтаря теж, з Петровки [тут - Петровський район у м.Донецьк - ред.]. Вступив в цю партію, за допомогою її зробив профспілку. Від мене самого щось казати - ну хто ти такий?, а від імені шахтарської профспілки щось сказати - це вже щось.

Я ж цим партійцям пояснюю значить. У Львові, у Києві пояснюю. "Та ти шо! Ти це зможеш? Та ну, не може бути!" А я вже з хлопцями перебалакав. Ми все це зробили, директору на стіл кладемо оцей от… І написали, що "братья шахтеры, так і так. Нас, значит, развели как котят, значит, шоб не быть лохами, требуем, так сказать, і тих, і тих, і тих…" І все це директору кладу на стіл. Знаєте, можу сказати, два дні заходив до под’єзда і думав: мені тут башку проломлять чи я ще на восьмий поверх вийду. Я ж просто розумів, що я наробив. Потім мені сказали, що директор оце як прочитав - "мать-перемать, та за шо мне это вот все!". Але мене не чіпали місяць, просто місяць чекали, що ж буде. Я ж тому народному депутату, на якого сподівався, два листа на замовлення: "Мужик, чо ти чекаєш?.." Це у квітні ми зробили, уже в червні я втратив роботу. На півтора роки. Я у жінки на шиї сидів, вже в червні я роботи не мав. Там технічно все було зроблено, не підкопаєшся.

Але розумієте, в чому справа? Пока суть да дела, по-перше, я зробив печатку. Ми уже зареєстрували в Міжнародній організації праці. І у вересні директор шахти мені сказав: "Іди сюди і скажи, що ти хочеш?". І до мене люди пішли. Але ми уяви не мали, що нас здали люди зі Львова і Києва. Ну ніяк не могли чекати. То ті, з ким ми домовлялися, з подачі наших донецьких - ось цих людей, що я знайшов, що мене приймали. Було сказано, шо я агент ФСБ [Федеральна служба безпеки Російської Федерації - ред.] чи щось таке. В общем я 10 років як проклятий був. До Майдану до першого [Помаранчева революція листопад - грудень 2004 р. - ред.] я був як проклятий: куди я не йшов, на мене всі: "Ти шо!". А я ж нічого не міг зрозуміти. "Хлопці, та я ж наче свій!" Потім до мене люди пішли. Я можу сказати, що на початку двохтисячних років я вже мав до 80 людей. У мене вже була домовленість, до нас переходили в профспілку дві ланки прохідників і одна ланка ГРОЗів - 25 людей. Директор сказав: "Більше 100 людей набираєш - я тобі даю кабінет!". Що таке кабінет на шахті мати? Це все. Розумієте, 100 людей! А на роботу я вже влаштувався. Потім директор мене викликав: "Що ти хочеш?" Я пояснив: "Так не можна. Ну що ж ви наробили? Ви ж самі бачите". А він: "Та я тоже такого не ожидал..". Потім він мені допомагав дітей возити на Галичину. Нормальний мужик, до речі, я б зараз з ним ще "сіли-випили". Тепер я не знаю, де він навіть.

І так потихеньку профспілка почала, почала, почала... Вийшов знову на дуже цікавих людей там в Києві. Сказали: "Робиш три організації - і на тебе вже з діаспори іде фінансування". Але тут прийшла "Партія регіонів" до влади - і почали хлопців викликати на третій поверх. І з тієї пори пішло.

Майдан - я поїхав. Я приїжджаю з Майдану, у мене ж, до речі, орден Гвардії Майдану, першого ще, Помаранчевого [неофіційний почесний знак "Гвардія революції", заснований самими майданівцями - ред.]. Змотався туди, приїхав - переможець: у мене знову людей. Потім знову ці притисли. І отак воно якось було. Тримався, хлопці за мене, я за них - все потихеньку так, десь кількість до 20-24-х людей. А потім знову це все почалося. Останній раз, коли я вєдомость спитав, було двоє людей, тобто спілка ще існувала, бо я третій, профспілка - троє людей по закону, вона ще існувала.

Ну а потім я вже воювати пішов, не до того стало. Навіть не знаю, ті два хлопці ще там платять внески, не платять. Я гадаю, знаєте що? Якщо президент України заходить в сесійну залу і каже: "Слава Україні!", а всі стоять і кажуть: "Героям слава!" - для цього стільки років свою справу зробили. Так непомітно, може, але те, для чого я робив, воно все відбулося, і, слава Богу, живий залишився. Взагалі, є що згадати, отакі справи з профспілкою. Але я досі як профспілковий діяч, на тому тижні був на семінарі у Львові. Прекрасний семінар, поєднання християнства з профспілками. Абсолютно нова фаза у профспілковому русі, який, скажемо відверто, видихається, просто видихається, він напівмертвий зараз. Поштовх іде звідти - з Данії, з Австрії, з Голландії. Міжнародна була зустріч, дуже сподобалося, дуже перспективно, будемо працювати далі в цьому напрямку.

ШІ: Ви працювали у різних містах і на різних шахтах.

ОЛ: У Вугледарі я відпрацював 5 років на третій [Південнодонбаська №3 - ред.] і 18 на першій [Південнодонбаська №1 - ред.] - 23 [роки - ред.] плюс Сибір, Павлоград - рік після армії, плюс тут рік. Та за весь час, мабуть, штук 7 поміняв. По молодості помотався трохи. Потім уже на одному місці. І квартира, і сім’я. Два сини - обидва вище мене зростом, нормальні пацани, нічого, поки що не підводять.

ШІ: Вони також обрали шахтарську професію чи щось інше?

ОЛ: Один пішов у шахту - сказав: "Це не моє". Зараз у нього бізнес, хлопець мотається. У мене пацан за ці два роки зробив 13 робочих місць. Я вже на нього просто кажу: "Ти дивись, не впади!". Старший... Мені вдалося його в армію "загнати". Він в десанті у мене відслужив, а потім приїхав - якраз ми з жінкою розлучились. З армії пішов, поваландався, пішов в шахту. Все нормально в нього вийшло. Ну в нього на лбу отбіто - бригадир проходки, розумієте? Війна почалася. Зараз його мама забрала в ту країну, де вона живе, - і його, і онуків - виживають. Він ще на фронт рвався, а ми зі сватом: "Нє, нє. Ми підемо!" Начебто пожартували, а дійсно, я пішов. Дійсно, доля так сталася, що мені ще довелося трошки там побувати, повоювати. Живий-здоровий, дуже щаслива людина, дуже. Так що своє, чоловіче, що міг, думаю, перед Господом не стратив.

ШІ: Ви пішли воювати з власної ініціативи чи, можливо, вас з підприємства направили?

ОЛ: Та яке підприємство! Я вже не працюю десять років. Я на пенсію вийшов ще у 2006-му. Восьмого жовтня, десять років тому, зранку я в соц. відділ Петрівського району м. Донецька віддаю документи, в 10 їду на шахту і пишу заяву на розрахунок. Все. Там заїжджав, здається, пару разів як профспілковий. Просто казав, що я заїду.

А на війну... Ви знаете, там унікально вийшло. Ще під час Майдану ми з хлопцями зачепилися, там на Майдані нас п’ятеро - я і чотири моїх дружки. Я на Грушевського вихопив, а пацанам нічого. А вот коли був армагедон оцей, коли ніч країна не спала, всі вони попали під роздачу, крім мене. Мені аж перед ними незручно було. Одному дві операції робили, в одного з черепа кісту висмоктували у Львові. Попали по повній. А потім я з ними вже волонтером пішов, тоже в Красноармійську [Покровську - ред.]. З Донецька мені позвонили і сказали, що охота на "майданутих". І все. Син уже на машині мене зустрічав, на "Разбітой" (неофіційна назва станції "Старомихайлівка"). Тільки заїхали додому, що я встиг накидати, - і все, більше дома я не був і приїхав вже сюди.

А хлопці волонтерами тут стали. Шпиталь Майдану - східний філіал. Ми вісімсот сімей вивезли тоді, от якраз тоді обстріли були: Луганськ, Донецьк - весь цей жах. Ми людей вивозили. І восени потім ми переїхали в Краматорськ. "Прізрак", батальйон "Призрак" [незаконне збройне формування так званої "Луганської народної республіки" - ред.], коли вони пішли з Лисичанська, вони забули артилерійський порох і медикаменти, причому фуру. І що цікаво, отож ми ті медикаменти забрали у Лісічанську, а потім у мене робота була: "Ти, давай, в Київ вези, на мільйон гривень!". А ми: "Ага, зараз, повеземо ми". Так я їх просто роздавав. З батальйонів приїжджали, писали розписку. Можете уявити, скільки ми медикаментів безкоштовно по батальйонах роздали, скільки життів врятували, скільки хлопців.

А ці двоє пішли воювати, я їх відмовляв, повірте. Ну хто знав, що війна на стільки затянеться? А ми місцеві, той з Авдіївки, той з Донецька. "Хлопці, - кажу, - війна закінчиться, підіймати Донбас кому? Ну нам же, не з Полтави приїдуть, не зі Львова, нам же ж піднімати!" А потім виявилось так, що вони мене ще затягнули, а потім вони мене запросили і я з ними ще пішов. Оце навесні вже все, "прийшли честолюбивые дублеры", нас старперов - "Дякуємо, дядьки". Нормально, працюють хлопці непогано. Отак от попав! Два рази був над прірвою, можна сказати. Тут, з одного боку, можу сказати: "Та я ж рисковал", з другого боку - "Нахрен такие воспоминания", краще б я без них обійшовся, ніж таке згадувати. Як далі - побачимо, хто його знає, жити ще довго збираюсь, так що де воно ще обломиться…

ШІ: Дякуємо за цікаву розповідь!

У гостях в Олександра Губіна м. Родинське, Покровська міська рада, Донецька область
7 липня 2016 р.

 

comments powered by Disqus