Петро Міщук: Я - людина, пережита войною

Petro Mishchuk, a header image for the online gallery of miners stories, Ukraine

Петро Міщук: Я - людина, пережита войною

Віртуальна виставка історій життя "Шахтарські історії", 2016 р.

Понеділок, 10. Жовтень 2016

Петро МІЩУК: Я - людина, пережита войною

Петро Федорович Мішук народився у с. Кисилин Волинської області 10 липня 1926 р. У 1942 р. був вивезений до Німеччини. Перебував у концтаборах (Освенцім, Бухенвальд, Заксенхаузен, Ордруф). Після звільнення ще чотири роки служив в армії. З 1951 р. працював у геологороз­відці, пізніше – на вугільних підприємствах: першій і другій "Великомостівських" шахтах та першій "Червоноградській". У 1988 році вийшов на пенсію. Створив домашній музей, де зберігаються експонати Другої світової війни і передвоєнного часу.

Петро МІЩУК - ПМ
Шахтарські історії – ШІ

ШІ: Коли і де ви народилися?

ПМ: Назад тому 90 років пушті я вийшов на білий світ. От мені на Петра і Павла [День апостолів Петра і Павла православні християни відзначають 12 липня - ред.] 90 років... Бог прийняв мене, значить, і живу до сіх пор, дає здоров’я. На Волині родився в 26-му році сьомого місяця десятого числа.

Батько матір кинув. Казали люди колись так: дівка як народила дитину, то всі на неї скоса дивилися. Презирали ту матерю, котра дитину народила. Вот мене народили, і в дуже бідній сім’ї.

ШІ: Розкажіть, будь ласка, про ваших рідних.

ПМ: Як началась в 14-м році война, їх, бєженців, вивезли на Східну Україну. На Волині є така велика річка Стоход. Значить, Австрійська армія, німецька армія добрались до нашого села і встанавлювали фронт - першу передову лінію. І тих людей, де мала йти лінія фронту, всіх вивезли на Східну Україну: в Миколаївську область, Кіровоградську, Дніпропетровську, Полтавську. Моїй мамі було тоді 14 років, 15-й йшов. І вони в Східній Україні, значить, були в бєженцях розкидані по селах. І война йшла з 14-го року по 19-й год, по 20-й год.

Коли вернулися з бєженців в 19-тих годах, то було всьо знищено. Вся земля була, де я родився, в окопах. Хатів не було, хати були знищені всі. Але не всі вернулися, кому сподобалося там життя, то осталися, а котрі додому – додому добиралися. Вони не мали де жити – жили в лісі. В нас там гниторка така є, в тих руських землянках. Там люди жили.

Мій дядько, Радіонов, боровся за Україну, в петлюрівських войсках був. І він був під Порицьком [село - ред.] ранєний, лежав в клуні. Поляки хватали, ловили їх, арештували, забирали в плєн. А дідо воював під Берестечком з поляками. Тоже був ранєний, і вони прийшли ранєні додому. І моя молода мама в той час з ними прийшла додому. Поставили хату, і ми спокойно жили. Дядько вмирає, дідо вмирає. Була там тьотка, значить, в развєдкі, бо працювали і жінки, і мужики. І вот, значить, партизанка. А в 19-20-х годах зайняли поляки те місце. Ну, стала прочистка людей. Моя мама остається. Тьотка пошла на заработки десь туда, під Луцьк.

Жив бідно, в школу не ходив. Мені було 5 років, в мене отчим прийшов. А в нас була земля. Мама ходила в ніч в ліс за дровами, на плечах носила сухі, тільки ноччю виходила. А ліс – так кілометра два, півтора. Мама піде в ліс, а я собі помаленько лежу на тапчані. Не було ніяких розкошів, не було нічого, і бідно жив я. А батько зайде до мене, залізе і забиває. І каже мамі: "Куди хоч, дівай сина". Бо в нього вже знову сини появилися. На другій фамілії, не на моїй фамілії, а на другій і всьо. От така жизнь була.

І мав вже іти в школу я, з вісім класов. Та пошов куда? У найми. До багатирів корову пас. Гуси пас. Їхні діти за столом сиділи, а я в сінях, на стильчику, на табуретке їсти давали. І палку, лозу з хати – і погнав корову. А зима прийшла – отчим забрав гроші, стратив на свої розходи. І я зиму ходив у лісі дрова собирав. Ходив я в школу польську трошки.

Ну і в 39-му році прийшла радянська влада. Всі ті богатирі, всі пани повтікали Бог знає куда. Яка доля – не знаю. А то всьо вони оставили! І будинки, і худобу, і коні, і корови, бо тоді не було ні трактора, ні комбайна – всьо люди робили. Ми бідно жили, нам дали корову. В пана відібрали, а нам корову привезли з молочком [з приходом радянської влади на західноукраїнські землі поміщицькі маєтки були поділені між селянами. Спочатку селяни отримали землю, десятки тисяч коней і корів. Але згодом почнеться політика колективізації, і селяни втратять і землю, і худобу. - ред.] А яка то була радість! Я завше малим вже біжу до матері, а мати шоб тим дати дітям молочка, не тільки мені, хоче поділити, а вже біжу, тоже хочу. Ну так началася ета жизнь.

В 39-му році война. Я в наймах був, пас корови в чужому селі, в Берицьк, в дядька Івана. Так гарно пам’ятаю тих людей. І якраз мені ше дали поганяти коні - фіра була така велика. Люди собирались вже, зробили тую, як то називається, молотілку – коні крутять, молотять всьо. І тут з влади прилетіли якісь там люди: "Прекращайте молотити! В армію!" – і кругом всіх ловлять, тих, хто з армії прийшов з польської, вже одслужили, їх обратно на войну. Такий був рух, такий плач, такий шум!..

Богаті поляки тоже на автобусі таких вузлів – каждий своє богатство, чи вдіти, чи вбути чи шо там було… І їхали, тікали від німцьов до росіянов.

А я жив так – річка Стоход, там болота, три райони сходяться. Наша хата була крайня в лісу. Туда дальше не пройдеш пішком, не тільки машиною. І вони [поляки - ред.] так раз добрались до нашої хати. І мій отчим дає мені ножик – він був сапожником. А вони заблудили, мому тому отчиму дали 50 злотих. І отчим, значить, сідає на автобус, і їдуть назад в село, 4 кілометра, виводить там. Вони їхали тогда на Луцьк, на Ківерці, десь туда на Рожищі. Вивез з того багна, з тупика тих людей – ну і поїхали. В них одного бензіна не фатає, вони один автобус оставляють в селі – а в нас не село, а районний центр, гміна [гміна - найменша адміністративна одиниця в Польщі, місто, село або група сіл і міст - ред.], а до гміни 18 сел належало. Бензін забрали остальний цей, і вони поїхали. Автобус рухнув, а я стою з ножичком таким сапожним. Каже [отчим - ред.], шоб я кромку одрізав. Я тільки стою – автобус чік, а я остався з ножиком. Отчим прийшов мене ше наганив, насварив, чого я не одрізав шнурка. А я не вспів не тільки одрізати, я не понімав нічо. Ото я пам’ятаю в 39-му році.

Росіяни прийшли. В лісі багато росіянов солдатов було. Жили по-простому, палатки якісь мали, вози.

В 40-му році в нас вже заснували колгосп. А в сорок першім і воза забрали, і шлєї забрали, і хомути, шо на конях була така упряж – всьо забрали в колгосп. Дехто ховав плуга – одного здав, старого, а другого сховав, собі десь в солому закопав, там подальше, в сухому місці [восени 1939 р. західноукраїнські землі увійшли до складу УРСР та СРСР. Нові органи влади, що були тут створені, заходились змінювати всі сфери життя на новий, радянський, лад. Колективізація сільського господарства стала одним із напрямів політики радянізації. Створення колгоспів не викликало ентузіазму в селян, бо відбувалось примусово і супроводжувалось конфіскацією їхнього майна. - ред.].

У тому селі, де я родився, було три бригади колгоспних. В 40-му році десь даже трактора одного взяли, не знаю звідки. Всі ми бігли, дивилися, шо то за трактор! Він маленький був, но все одно інтірєсно. Він вже мав два плужка якісь, а то ми кіньми орали, скородили, так сіяли хліб. [На Волині] було німцьов багато. Німці були в колонії, хутора були німецькі. Я з німцями жив, однин другому: я по-українськи, а той німець по-німецьки. Но він понімає! Я його, він мене. Пасли вмєсті корови. Не дуже вони так багато жили, німці. І якраз на Різдво мама мене за руку, санки - і їдем до німців. Німці старії, в них обично обув була дерев’яна – ну такі рємешки, дерев’яне всьо, одежа була в їх. То ми хата од хати німецької їздили, просили одежу. І нагрузили на санки, і я відтянув то. І всіх німцьов в 40-му році вивезли в Німеччину.

[На теренах Волині німецькі колонії існували з ХІХ ст. Напередодні війни у 1937 р. на території Волинського воєводства проживало 43,5 тис. німців. Тут було понад 300 німецьких колоній. Найбільше у Луцькому, Костопільському, Рівненському повітах. Початок Другої світової війни та німецько-радянські договори 1939 р. стали вирішальними для німців Волині. Відповідно до домовленостей у грудні 1939 – січні 1940 рр. більшість волинських німців було репатрійовано до Німеччини. До лютого 1940 р. із західноукраїнських земель виїхало понад 20 тис. господарств німецьких колоністів, які були направлені у польські етнічні землі, де створювалися воєнізовані німецькі землеробські поселення вздовж автострад стратегічного призначення. Як свідчать спогади самих переселенців, їхнє повернення до історичної батьківщини було добровільним, добре організованим. Детальніше див. Надольська В. Німці на Волині: етапи розвитку діаспори і сучасне національно-культурне відродження. - ред.]

41-й рік. Я з мамою. Мама – інвалід 2-ї групи. Мама пішла в колгосп, а мій вітчим шив упряж і був кравець, сапожник. Мама пасла корови в колгоспі і забрала мене. Мені було тоді 14 років, але я мамі помагав – я бігав звідси, завертав і направляв корови. І вот прийшла весна – тепло, гарно. Ми з мамою каждий день женем корови на пасовисько. А пасовисько там – річки, болота, рови, болота кругом. Я ще клуню плів, їздив до панського лісу крав ліщину, лози і плів. Ну і я вже спав в тій клуні, там хата моя була, на соломі спав, якесь рядно мав, лаха. І от мати мене рано будить, а так неохота вставати, раненько. Вже я довжен корови всі гнати з мамою. Мусив вставати, послухав маму, зривався і поїхали. Босяком - я ні туфель, ні черевика не мав ніяких - босий, і мама боса тоже. Тепло, женем корови з хутора, женем, люди собираються – гримить, гримить, стоне земля. Про войну ніхто нічо не згадував, то було двадцить друге число, шостий місяць, якраз у неділю! Ще й неділя попала. Ну ми погнали той скіт. Вийшли до річки Стохода, там рови пройшли. Ще сонце не сходило, ми вже вигнали на дорогу, ми двоє, мама і я. І вдруг, понімаєш, вилітає низько-низько самольот. Три самольота летить: один впереді, а два за ним, збоку. І по нас: та-та-та-та-та – затарахтіли.

А якраз сходило сонце, раненько. Півсонця в землі, а півсонця вверху. То видно було, як ті пулі летіли. Правда, я в рів впав, мати за мною. Нас не постріляли, і ми спокойно погнали пасти. Сказали, шо вже война. Вже самольоти летять. Я вже корови не гнав. Вже всі тримали корови там, де треба. І, значить, починається Стоход. По Луцькій трасі була дорога, Владімір – Луцьк траса. Каменна, виложена вузенька дорога. Не могли німці пройти, пошли в обход через сусідні села якраз. А в нашому селі на другий день вже німці були і в нашому селі остановилися.

А руські на другій стороні річки Стоход копалися глибоко, на повний рост. А німці, знаєте, туда хотіли прорватися – не прорвалися. Вже сопротівлєніє. І тут одкривається [вогонь - ред.]! Горить всьо, земля горить. Нас, дітей, в дзоти ті позапихали бетоннії, хто в льох позапихав... Цілу ніч всьо горіло – вже й хати начали горіти.

Я жив далеко, від того місця чотири кілометри. Мені було інтересно подивиться. Може, де якусь шинель знайду, де яку шапку знайду собі, і пошов. Мене там дядько, я у нього пас корови, Цидловський Микита, за руку: "Шуруй додому. Война йде, куда тобі?" А я його не послухав. Пошов в обход і нарвався на солдатов. Там солдатов багато руських. Мене стали допитувати. Я кажу: "Біжу до дядька Івана. Я там пас корови, до нього біжу". Я не признався, шо я біжу в село подивитися, які там німці, як вони виглядають. Вони мене вислухали і послали взнати, куда солдати [німецькі йдуть - ред.]: чи вони йдуть на Бендюгу, чи ідуть на Сокаль німці, ідуть сюда на Львов чи на Радехів, на перекрьосток. Я пошов ше далеко-далеко. Дойшов до центральної дороги. Дохожу туда – і вдруг: (пауза) німці ідуть. Ідуть з роверами, мотоциклями, машинами, і тянуть ті пушки. Вже й танки де-не-де.

Прорвали фронт. Я переходжу річку Стоход – солдати лежать побиті кругом. Назад я боюся йти – вони мене послали. І я іду дальше, туда, на сторону, на перехрьосток. Я там всю територію знаю, кругом пас корови. Думаю: побіжу туда – на Студіні до Ворончина, до Сенівки і втічу. Став іти – німці вже хоронять, вже німці побиті. Вже дальше я не міг йти. То я тоді проміж отими житами і напряму тікати з другої сторони річки Стохода, втікати до Студіні, туда на Ворончин.

І мене німці зловили. Зробили мене партизаном. Та мені ше не було 16 – 14-й йшов. "Партизан, партизан!" Стали мене допитувать. А через річку Стоход було видно мою хату. Вони дали мені біноколь. Мої братики бігають коло хати, мама там ходить. Ніхто не знав, шо я там на передовій лінії. Німці мені показали мою хату і сказали: "бух-бух-бух і дом ко-ко-ко-ко", шо дом буде горіти, як я скажу, шо там німці. І вони [німці] мене довго тримали і сказали, щоб я зброї, а її вже валялося кругом багато, не зачіпав і по тому сліду назад йшов. Оказалося, німці захватили те місце, де збоку руські зробили окопи. Руські повтікали, а вони зайняли те місце, збоку. І мене німці залякали, шоб я не казав, шо там збоку.

Вийшов на той мосток і як драпав. І, значить, я тоді нарвався на тих самих солдат. Руські мене зловили знов. Тоже хату спалять. А хата в мене на книжці є написана – солом’яна така хата, корова там, свиняка там, всьо разом. Ну, значить, ті і ті сказали, шо спалять хату. Попробуй, кому служити? А я 14-річний хлопець. Я розказав, шо я бачив. А він каже, шо я знаю твого батька, твою матерь, як правди не скажеш, то буде біда. То я їм розказав. А я знав тії дороги, ті рови, там мостики були. Вони всі солдати спустилися в річку, у той рів, де було мало води. Всі погнали, а мене поставили як мішень. Я йшов, а вони за мною наблюдали з біноколя. Я їх вивів, більше восимдесятьох солдат, з того футора Городьків в Сенівецький ліс. Дойшов аж до Воронкіна. Там німців вобще ніхто не бачив, не чув. І мене додому повернули.

Я прибіг вечером вже додому. Мене дуже посварили, я не признався нікому нічо. В 41-м році пішли німці і брали багато хлопців в міліцію. Бо тре було старосту вибрати, міліцію зробити, тре було їм, понімаєте, власть зробити, скільки тамкай в селі народу того. Поляки були, євреї були, і українці були, і даже чехи якісь були, сєм’ї. Ті не хотіли йти в міліцію німецьку, зразу тягнули. Попробували. Ті, шо пошли в німецьку поліцію, то їх убивали, вішали декотрих, так нечаянно. Вони тоже боялися. А тепер ті, шо не попали в німецьку міліцію, хлопці молодиї по 20-25 років, повтікали в ліс. Мої знакомі. А я був приблуда, пастух неграмотний. Собирали хліб, сало, хліб, вареники, капусту – ну хто шо міг [дати - ред.]. Давали мені торбу, давали мені пирога, ще й вареника, я такий був довольний, шо мені дають: "Там тебе будуть ждати". Я прихожу в ліс туда, а я жив в лісі далеко. Вони забрали сумку, а де були криївки їхні, де вони находились, я не знаю.

Мама пошла до єврея, попросила, шоб мене взяли учити на кравця. Ну вже німці встановилися. І мене, і ше там Жоржика і Макара, три хлопці, взяли учиться кравцями. А там зробили гетто, вже лай загородили, в Кисилині [село на березі річки Стоход - ред.].

Договорились батьки наші, шо вони будуть давати продукти – чи курочки кусочок, вони любили курей, чи тісто мішали. Наріжуть так, настелять, накрутять качалкою, поріже – торби мали такі. І заносили до євреїв продукти. Хто курочку заносив, того допускали до машинки шити. А я просто таке просте заносив, то мене навчили таку петельку робити. Нитку дали, кусочок тряпки – і учився, як робити, ґудзики застібати учився.

Приїхала міліція, на футорі 4 чи 5 кілометрів. Я пасу корову свою, ту, шо нам дали. Приїхали, корову розпутали, схватили мене, зв’язали. Мама вискочила: "Шо такоє? Шо такоє?". Пара коней, мене кинули в віз. Мати: "Віддайте сина! Віддайте сина!" Шо робиться - вона нічо не знала. І поєхал я. Я пройшов 13 тюрмів і лагерів. Чорт-бо знає шо! Завезли – зара ніхто даже не згадує: ні ті мєсні, ні чужії. Вони [німці - ред.] зробили за Гороховом лагер. Там були конюшні, і зробили з тих конюшень лагеря. І в той лагер привозили людей. Ловили тих, котрі йшли проти німців. Народи тоже всякі були, всяка категорія. Їх там брали в Германію. Звозили жінок. Лагерь називався Зборошів, за Гороховом тут недалеко.

А до мене мама не приїжджала. До людей, котрих забирали, їхня родина добиралась до того лагеря. Так розузнали і приносили їм продукти. Бо там дуже [годували - ред.] погано. Давали якусь баланду, варили неізвєсно з чого. А вже батьки привозили, жінки чи там хто був. Німці ходили охраняли, поліцаї. А мені і ше одному дали таку палку. І ми, де проволка не натянута внизу, підіймаєм проволку, ту палку ставим, третій підхвачує і під тою проволкою втікали. А ті, шо мали торби, нам оставляли їсти – ну там сало, вареники чи пироги, хто шо мав, і масло.

Значить, до мене не приходили, я [жив - ред.] за щот того, шо я помагав.

Мене одправили в вагон. Я вагона перший раз в життю бачив. Мене на руки брали і запихали в вагон. Кругом проволки – в вагоні такі окна є, проволками позабивані кругом все, охрану там поставили. Набрали цілий поїзд, десь 50 чи 40 вагонов, не знаю. І поїхали на Луцьк, з Луцька на Ківерці, а з Ківерець на Ковель, а з Ковеля в Люблін, а в Любліні вже був лагерь. Мене до Любліна привезли, думали, шо я жид, єврей. Мене при всіх перевіряли. Вже вони знають, як розлічити голого єврея і голого українця чи росіяна. Нас знову там поганяли-поганяли, а мені 15-й рік.

Євреїв забрали туда, а мене одправили дальше. Нас погрузили в машини, і в Освєнцим поїхали [нацистський концентраційний табір біля польського м. Освенцим. У 1939 р. ця територія була приєднана до Третього Рейху. Як правило, використовується назва Аушвіц, а не Освенцим, оскілька німецька адміністрація використовувала назву "Аушвіц" - ред.]. В Освєнцимі нас крутили-крутили, ще й євреїв понапихали по дорозі, понаходили молодих там хлопців, покотили до Освєнцима, погнали мене в Германію. Там такий лагерь був – вверху проволка, внизу проходи, всьо кругом таке в проводах там. І пошов по тим лагерям. І тюрми, і лагеря. Я ото вижив в лагерях смерті. Був в Бухенвальді. Самий страшний лагер смерті – Бухенвальд. Він находиться восємсот метрів над уровнєм моря, на горі. Там завше якийсь такий мрак, туман. Як мене там арештували вже, присудили вищій мєрі наказанія – смерті, в мене строку не було. В мене безконечний строк був. [Концентраційний табір Бухенвальд поблизу міста Веймара почав функціонувати з 1937 р. За 8 років майже 239 тис. чоловік були в'язнями Бухенвальда. Спочатку це були німецькі політв'язні, а згодом, в роки Другої світової війни, представники багатьох інших національностей. Багато в'язнів загинуло вже в період будівництва табору. Всього було закатовано понад 56 тис. осіб 18 національностей - ред.].

Як везли нас з тюрми, з тих лагерів, прив’язували один до другого. Нас прив’язали по п’ять чоловік. І ми йдем, і німці. Ми можемо казати, шо німці погані. А німці ше й в войну були добрі. Вони нам кидали, ті німці, гражданськії, старші ті, хто там був, жінки, "тормозки". Ми не могли підняти, не давали підняти. Ми були зв’язані. Папіроси кидали.

Пригнали туди спецпоїзд такий. Там в кабіні довжен буть один, а нас туда загнали по три. І там такі "очка", всьо ходить провіряє, есеси (каже, що то було гестапо)[СС - військові формування. Пан Петро "есесівцями" називав членів цього формування - ред.] ті, охрана, чи ми ше підлогу не провалили. А ми не мали чим ламати. Були люди, які проломлювати, а як – не знаю. Втікали з поїзда, втікали. То я, бо я наверху сидів, питали, куди ми їдем? Сонце чи на запад, чи на восток? Мене на руках тримали.

І так я доїхав до Ваймера. Нас розгрузили. І маршем 8 чи 10 кілометрів на гору до Ваймера. Там є крив’яна, крив’явлена дорога. Так, кров’ю полита вся, кров’ю. Нас есесовці туда пригнали, стали на браму. Провірили всіх, погнали вниз. Сказали одежу зложити акуратно. Обстригли кругом, де волосся буває, і погнали трошки дальше. А там така яма, як та комната. І, каже, маю лізти в воду, купнуться тамкай. А я ше спритний якийсь був, живий. Я хотів помацати ту воду, а він як дасть під зад! Я в ту воду, а вона пратівна, фу! Я, як пушка, вилетів. Ну і дали мені ту форму по росту. Тут підштаники, кому рубашку, ту полосату одежу. Ту вже номер дають мені [називає номер німецькою] 49 40.. 2949 мій номер був в лагері в Бухенвальді.

В карантин погнали, там вже всі в карантині. В 62-му блоці я був у Бухенвальді. Тут всіх людей було стільки! Як положили, то більше не маєш куда – параша і місце, параша і місце. То я як вже прийду чи другий, то один на другого лягаєм. Ніякої постелі, гола дошка.

Каждий день приходили покупатєлі з лагеря Дори. Загине там 100 чи 150, чи 200, чи там скільки – і приїжджали покупатєлі, і вибирають людей палочкою. Номер каждого записують. Всі рвались, я ше сам рвався, шоб мене забрали. Може, я там ше втічу? А то всьо робили під земльою, лагерь Дора. Там їли, і там жили, і там рівчачок якийсь, вода, там мили, і все скільки вмре, стільки нових і нових. Їхні крематорії не справлялися. І хто-то в пінжаку знайшли [запинається], хто-то написав заяву: "Ви, хлопці, не рвіться в Дору, то під земльою робим". Вже тоді не рвався [Дора-Міттельбау – концентраційний табір, філія Бухенвальду. Був створений у 1943 р. Тут у підземних тунелях виготовляли літаки – снаряди "Фау". Це був табір з найтяжчими умовами для в’язнів – ред.]. І мене одправили з 62-го блоку, бо я був малолітка, в 8-й блок. В 8-му, ше пам’ятаю, дядя Яша був камандаватєль, по-рускому говорив.

Пригнали мене в той детський блок там у Бухенвальді, а там було восемсот дітей. Самому меншому було два роки. Подивилися – а я вже старий, понімаєте! Старий, то я вже можу йти робити. То там трохи побув, німці мене самі перевели, вигнали в двадцять сєдьмой. Попав до французов, до англійцьов, до італьянцьов. І вони получали посилки маленькі з Червоного Хреста. А "руському Івану" не давали ніякої посилки. От, я вже щитався руський. А почему?

Мене там ше приоділи, одежу дали, краватку дали, значить. Був там якийсь, шо воював в 14-15-тім році на річці Стоход, де я жив. Він вже став мене підкормлювати і зробив фотографію там [показує на стіну, на фото]. То чужа вся одежа. Без почти, без нічого, по адресу [розповідає про фотокартку - ред.], через людей передавали один другому, вот. І моя фотографія дойшла до мами. То мама розказувала, щонеділі бігала до церкви і перше Богу молилася. Та фотографія була заплакана, сльози так на ній. Десь вона була, не знаю. Десь я її найду чи не найду?

Значить, попадаю в Бухенвальд в самий страшний камінний кар’єр. Там молоток і камені. Добуваєм вручну з кар’єра камінь. Б’єм, там вже були якісь бетонні мішалки - не мішалки, дробівки. І після роботи кожне на плечі каменя і ше два або півтора кілометра - може, більше - несем туда. Занесем і йдем в лагер.

Я там на кар’єрі був травмірований каменем на руки, впав камінь на ногу. Мав з Києва, з Бабиного Яра, друга. Він був санітаром. Договорився, в мене цинга була велика, і він як-то там з своїм шефом, котрий в лагері був знакомий, шо мене перевели на залізну дорогу в Бухенвальді. Мені дали такую – сто кілограм трамбовка: кнопку нажав – вона підскочила. Треба ставити так, значить, вона випрощується, ставиш до себе – вона ноги поб’є. І вот я на тих трамбовках робив – 100 кілограм було, 300, 500.

24 числа восьмого місяця ми, значить, робим, спокійно, тепло, гарно, сончеко, як тут. І вдруг [пауза] летять самольоти – три, в воздусі, пускають ракети. Всі три, красні [24 серпня 1944 р. союзники бомбили збройові підприємства і казарми СС. 2000 в'язнів отримали поранення, 388 загинули - ред.].

Як рухнули бомби, вся земля – одний взрив! То вже есесовці втікали, котрі були на дежурстві, а другі втікали в підземельні сховища: в них там були бомбоубежища. А в нас не було. І вот, як вони дали по есесівських казармах, по кар’єру лупили.

Потім другий заход. А поляк був: "Падай додолу, бендзе стшеляв!" [падай на землю, буде стріляти] – схопив мене за руку і стягнув мене туда.

І як вліпили по наших станціях, як вліпили тринадцять заводів. Всьо горить, ліс горить. З дня зробилась темна ніч! То тамка були такі колодязі, а по колодязях можна лізти, вода стікала. І я ж туда, а там вже повно заліза, мені нема куда йти! Тільки вогонь і дим. Тут рядом бачу: лежить [поранений, напевно в’язень - ред.]. Бомба йому впала між ноги – ноги плавляться. "Добий, добий, добий!", – просить. І як там добити? Я тікати туда, в ліс. А там есесовці в упор стріляють. Ззаді бомби летять, а ті – в упори. Німці прорвались – і тікати! Я куда піду? Вже стихла бомбьожка. З Ваймера [місто поблизу Бухенвальда - ред.] прибігли санітари і спасають кому руку, кому ногу. А я куда піду?

Прийшов я в Бухенвальд – брама вже одкрита, всьо одкрито, лагер повністю. Я зайшов без охрани, без нічого. А я не вмію ні читать, ні писать ні по-своєму, ні по-їхньому. Я назад прийшов, де сидів, в свій блок.

Собралися, і нас ноччю одправили в лагерь, не знаю, шо за лагерь [скоріш за все, табір Заксенхаузен - ред.]. Всіх руських, а я руський щитався, не українець. Я родився на Україні, і мати українка, діди і прадіди українці. Мене зробили руським. Такої моди, як українець, в лагерях не було. Я руський, і мені ставлять таку букву "Р", як ставлять руському і на красному вінтєлі. І так я був одправлєний [в табір - ред.]. Я його довго шукав, той лагерь. Писав де, що… Ми написали в Женєву в міжнародний Червоний Хрест. Мені прийшли документи, шо я був в лагері "как політічєскій заключонний". Я один перший документ получив на весь бивший Совєцький Союз в той час, коли я добивався, шо був в концлагері. Ото пройшло семдесят років.

Я пройшов страшний лагерь. Через семдесят років мене розшукали живим в прошлом році. Вєздє, де похоронєні узніки, там земля заросла, там бараков нема, тільки звон такий здоровий є в полі. Розрєшили, шоб я позвонив, бамкнув три рази, шо я живий тут очутився через 70 років.

Був у Заксенхаузені [концентраційний табір біля м. Оранієнбург. Був створений у 1936 р. - ред.]. Нас гнали голодним походом к Сєверному морю [похід був у квітні 1945 р. Понад 30 тис. в'язнів колонами по 500 чоловік мали перекинути на берег Балтійського моря, занурити на баржі, вивезти у відкрите море і затопити. Відстаючих і знесилених на марші людей розстрілювали - ред.]. Хотіли втопить. Нас гнали, я не щитав і не бачив, сорок тисяч узніков нас! Спеціяльні башні були, шоб топити нас, не знаю, шо там було. Ми не дойшли! Нам не давали ні їсти, ні пити. На дорогу тільки дали маленьку пачку маргаринки, звідки ми виходили – з Оранієбурга, і маленьку буханочку хліба, там було 300 чи 400 грам. На три дня, казали. То ми були голодні, ми кидалися, як ті молодиї... Німці викидали мусор на дорогу – порчені бураки, морковку там, капусту чистили. То всьо хватали і їли. На ніч загнали на поле, ніхто не мав право високо піднятися – буде стріляти. Загнали нас в буковий ліс. Ми кору з дерева гризли, кореня добирались, і сємочки гризли з бука – прошлий рік вони попадали, а ми, як ті кури, грабаємся в гної, шукаєм. Отам стільки людей вмерло. Зроблять стежку, там десь річечка була недалеко, то всі хватаються, нап’ються, а на другий день вже в другому місці. То вже там казали, шо люди людей їдять, я їх не бачив. А от значить, вже була така пословиця [чутка - ред.].

Американці взнали – прислали нам [посилки - ред.], приїхав Червоний Хрест. Чотирнадцять машин таких – буди здорові. І всім на три чоловіка давали одну посилку. Поставили нас в лісі так в очєрєдь один за другим. Ми стоїмо разом, тримаємось, шоб не потіряти. Ото нас підкормили, і дальше в паход. Очутились на американській зоні [в’язні були врятовані завдяки втручанню американських військ, які завдали авіаударів - ред.]. З пятсот чоловік нас осталось тільки дванадцять чоловік живих з цеї компанії. І ми розділились на дві сторони – шість чоловік додому, а другим шість чоловік давали костюм, черевики, туфлі, убрання давали, ше й грошів давали, і їдь, підписуй їх договір і куда хочеш – чи в Канаду, чи в Аргєнтіну, чи в Парагвай, чи в Америку.

Я рішив додому їхать – перебираться через американський фронт. Я вже на тамтій стороні американську лінію фронту переходив, німецьку лінію фронту, де німці воювали з американцями. Другу лінію фронту німців переходив, котрі воювали з руськими. А руські які – і наші українці, і бєлоруси, і всі там були в армії.

І прийшов на ту сторону – одного вбили нам еті фойдойчі молоді, прєдані Гітлєру. Нас осталось п’ять. Потом ше одного вбили – десь одстав. А потом як я вже границю перейшов на свою сторону – я один остався! Неграмотний, ні німецької мови не знаю, на російській мові то я могу говорити, я її вчив. Остався один.

Я прийшов, і мене в армію забрали. Мені вже восемнадцять – дев’ятнадцятий рік. Дали вінтовку, ту шо я не міг стріляти нею, понімаєте, не обучений. І пошли чистить ліса. Прочистили ліса, і німчаги мене вранили в ногу. Я втікать назад. Втікаю назад, а той німець наганяє гранату на мене. Порвало мені тут живіт, поранило. Я – нікуди, вже лежачий. Приїхали санітари в радянській армії, ті, котрі підбирали всіх своїх ранених. І мене на носилки – в госпіталь. Я в госпіталі був. Лежав вмєстє з ветеранами войни.

В мене одні кості та шкура була. Мене мучили, мучили, мучили. В армію мене вже не взяли, бо я був ранений. Дають мені документ з печаткою. Всьо, їхати додому.

Ні грошей не дають, ні сухого пайка не дають на дорогу, ні їсти. От дали бумажку – всьо. І я пошол. На поїздах і на товарних всяких, на криші, Бог знає, в тамбурі. В тих вагонах, шо там перевозили всякого, ховався. Я доїхав, а мене в якийсь Бер завезли! Я не туда поїхав, куда треба. А з тих Берів найшлося ше два чоловіка, звідти ше з тих країв – один з Білорусії, один з ковельського району. І я з ними тримався. Ми заїхали ето в Барановичі [місто на заході Білорусі - ред.]. Потом через границю пробралися, дальше не можна було пробратися – ловили. Ми очутились в Польщі. Приїхали до Любліна - там переїжджати річку Буг в Брест. І тут говорять, шо в Бресті ловлять всіх, хто втікає з Германії. Заночували в діда якогось, поляка, дали часи [годинник - ред.] йому – полакомився, бо часи там мав один. Нас ноччю перевезли через Буг – границя то була радянсько-польська. Ну і попав в Брест. Брест ми минали без всяких панів, міліціонеров, воєнних. Дойшли до перекрьостка: на Мінськ і на Ковель. Попрощалися – той пішов добиратися своїми силами до Мінська, а я своїми силами добирався до свого району. А другий добирався ше десь на Полісся.

То я 120 кілометрів пішком. Біг і за машинами, і за фірами, шоб мене деся под’їхати. Приїхав – не знаю села. Село то я пам’ятаю, а не знаю де, куда мені додому йти. Ходив, ходив. Там був ярмарок, людей понаходив з одного села, з другого, то вже ближче взяли. Я кажу: "Не буду їхати, буду бігти за фірами, йти. Тільки візьміть, шоб я додому добрався".

Добрався додому. В нас три місяці стояв в 44-тім році. А оказується вдома, записали мене, мою маму, вітчима, дітей в Сибір вивозити. Сказали через 2 дня. А я привіз справку тую, з воєнного. Мама побігла зо мною в Затурці до воєнкомата – взяли, подивилися, мене записали і в армію забрали. То я ше чотири з половиною роки і в армії одслужив. Ну і відмінили мамі їхати на Сибір. Я служив в Бєлорусії [cлужив також на Уралі: Челябінськ, Конжуй, Свердловськ, Пельма - ред.]. Мав медалі, мав 29 подяк, я був заслужений чоловік. І так остався живий.

От і я приїхав на Волинь. Отчим був ранений, прийшов з войни, вмер в 47-му році. Прийшов. Грошей немає, хліба нема, а сала вобще нема на показ, яке то буває сало. Діти обірвані - мої братики, мама тоже не має нічого. Вже в колгоспі не робить, вже як може, так і спасає тих дітей. Ніщета чорная, мамі дали 50 рублів на помоч дітям.

Я вже взрослий. Потом взнав в сусіда: є геологоразвєдка. Начинають на Нововолинськ дорогу строїти. Він каже: "Я тебе заведу. Будеш робити?". Кажу: "Буду!".

Я заїжджаю з ним і їду до Владіміра. Там залізна дорога йде. А тут, понімаєте, застава. Там провіряють паспорта. А паспорта мені не дають, воєнний білет одібрали – всьо, тільки йти в колгосп. А я вже колгосп бачив там, далеко на Сибірі, як там мучились. І каже [сусід - ред.] так: "Іди полями і полями до вокзала, до Владіміра. А там на углу тебе буде ждати".

Пішов на роботу. Мене беруть на роботу. Треба паспорт – нема. Треба воєнний білет – нема. А без документов не приймають. Я кажу їм, шо в мене є благодатне пісьмо і шо медаль мені давали. "Покажи!". А в мене 29 благодарностей!!! На документі. Мене з охотою взяв той, з дорожного управлєнія. З охотою бере мене на роботу і той парторг і майстер. "Будеш укладувать на колінах камені, дорогу робити?" – "Буду!". Вони мені тоді дали запрошення і дають мені пісьмо, шоб видать мені паспорт в районі, видать воєнний білет.

Я приїхав додому радий. Кажу мамі, шо буду встраюватись на роботу. "Ну і слава Богу, хоч якусь капейку будеш мати". Я прийшов туди на роботу, вже мав паспорт, всьо нормально. Пішов на ту роботу – дали мені каменя кучу, піска дали, доску і так треба ложити камінь. Я цілий день простояв на тих своїх солдатських штанах – ноги замерзли, руки замерзли, то зима, холодно! Ну і кажуть, шо є геологоразвєдка тут, там добрі гроші заробляють. Но там трудно устроїцця. Пошов. А я ше тут не оформився, тільки так, без оформлення, без трудової. І я пошов в те геологорозвєдку. Оказується, там була директор з млина дочка. І вона мене взнала. Каже: "Я тобі поможу робити! А паспорт маєш?" "Маю, воєнний білет маю". Вона зв’язується з начальником геологоразвєдки бурової скважини. Приношу всі документи, поставили на роботу. Я став младшим буровим рабочим. А жилля [житла - ред.] то в мене немає. Де хоч шукай. І грошей немає. Ні хліба нема, ні сала немає, нічо нема.

Треба було 15 кілометров туда на ту вишку. Пішком! А там треба йти шукать по хатах жилльо десь, зима, холодно. А по хатах тре платити 400 рублів за хату туди, де я буду. А після того мені оставалося тільки 200 рублів, бо я младший рабочий.

Там вертлюг [важливий елемент бурового устаткування - ред.] стоїть, і на тому акуратненько, високо восемнадцять метров, я там сижу. Ключа маю прив’язаного до руки. Як вертлюг той прийде, шо піднімає труби, я стукну - він останавлюється, той, майстер, я зачипляю і обратно спускаю. То моя така була робота.

Робив я в геологоразвєдке младшим ученіком, а потім младшим робочим робив. То младший робочий був, старший робочий був, моторист був, і в мене майстер був на зміні. То треба було роствор глиняний робити, шоб ті труби по глині крутилися там, бурилися. Мене научили. А здоров’я в мене, слава Богу, було.

В мене був пропуск – єдиниця. Я понад самою кромкою ходив, Польською границею. Бо наша партія, геологоразвєдка наша, організувалася в 48-му році в Туріську [Турійськ - селище міського типу, розташоване на Волинському Поліссі - ред. ]. І вони з Туріська (настоює, що селище називається Туріськ) через Владімір пройшли до Морозовця, Нововолинськ зара.

Дуже я був способний, кругом приглядався, шо робиться. Я ніколи в жизні не бачив теї развєдки і не мав ше нічого. Но старший робочий був земляк, з сусіднього села: "Крути, давай, попробуй знизу ключом, а я зверху, ключом, в руках, будем подиймати трубу". Підіймаєм… І от, значить попробували – пошло! І ми тихенько, вдвох, без помочі – розвернулися. Нам положено скважину одну бурити за місяць 500-600 метров, то ми пробурили дві, за щот того, шо ми подиймали - він знизу, а я зверху. І ми, значить, стали передовими.

Нововолинська не було. Там, де зара автобусна є, на Волині, там було тільки два одиничних бараки. І я в том бараці ще на підлозі спав, на куфайці, так. І от при мені начинався Нововолинськ.

Ми бурили в Владімірськом районє. Тоді організувалося три геологоразвєдки на Волині: Торчинська партія, Пориська партія і Туріська партія. І всі од себе починали наступати на будущий Нововолинськ. Туди до Польщі бурили.

Ну я вже встроївся. В Туріськє в Морозовцях була партія. Наша партія була сама краща в нашій геологоразвєдкє партії, так вийшло. В нас завжди прапорець горів на верху. Хороші люди. Одну ми скважину кончили, другу, третю, і мене в наступлєніє. І всьо, вже в Іваничівський район. В 51-му році в осені начали першу шахту ставити в Нововолинську.

Ми першу скважину начинали на території нашого Червонограда. Першу скважину я бурив. Не я один, наша бригада – ми бурили круглі сутки. В нас ні виходного не було, ні неділі, ні якогось свята – не мали права остановицця, то була б аварія. Тре було робить і робить, і рухати всьо вперьод. А то вже як начали бурити – пробурили одну сторону. Ми маєм водяну землю. Ну, тамка є вода, є плавун. Глина дальше йде. Добурились до твердої породи, садим труби. А потом перекрили ми тую водоносну землю і тоді йдем вперід – бурим аж до твердих пород. От глиняний сланець, і мусим доставати керно! Спеціяльно люди були – провіряли, то було засекречено. Ми коли ту породу б'єм, глиняний сланець – а він такий, як стіна, білий, і там прослойки є – то рибки, видно, шо були, то трава якась, то якісь предмети. Його нема – а отпєчатки є. Так шо тут у нас 300-400 метров є така глина, плотна-плотна. І тут було колись море, тут була вода, де ми находимся.

Була карта. Точна не була, но точно вже доходим до того місця – вже ловим. Як тільки почули, зразу же остановка, мусим виймати, ше нема вугля.

Йшли до глубини – знайшли метр угля. Зайшли до 600-700 метрів глибоко – закомпасіруєм, забурим, спеціяльно туда заливали в ту скважину цемент, номер ставив і на друге місце переїхав.

То я казав, шо Пісочне – перша фаза, на Польській території ми бурили. В нас була охрана – пропускали нас через границю, граблями ту землю заровняли сліди і спеціяльно пограничники дивляться, шоб ніхто ніде не пройшов. Нас заведуть на те Пісочне, добрались ми туда і там бурили.

І коли ми вже всьо побурили, всю територію, станки прийшли з Донєцка, Донєцк дав. Міністерство угольне сюда направляло станки, а тут набирали людей. Майстрами донєцкії були, передавали опит, а ми не понімали нічо, я не знав, чи так робить, чи так?

Значить, ми вже понаучувались самі по собі і розшукали той уголь. На тому місці поставили 10 шахт в Нововолинську. Там були хутора, ми по хуторах жили. І з нашим окончанієм бурєнія нас одправляють, як я вже був моторістом, в Павлоград [Дніпропетровська область - ред.].

Нас виїжджає 16 машин з прицепами. Станки, дерев'яні капри [можливо, це копер - надствольна споруда, що служить для розміщення шахтної підйомної установки - ред.] були такі, як ото металіческі, а то були дерев'яні. Всі мотори, всі насоси, труби, штанги – той всьой інструмент. І їдем ми.

З Нововолинська не хочуть їхать ніхто. Люди тут мають свої сім’ї, своїх матерів, батьків мають. Нас три чоловіка з Волині, халастяків, їдем. Нам ше видали по 600 рублів – підйомних таких, на помоч. А там будем набирати людей: Терновка, Богдановка, в Павлограді [міста та села Дніпропетровської області - ред.].

Я був в першій машині з прицепом. Хароша машина така була! Ми їдем на Владімір, з Владіміра на Луцьк, з Луцька на Ровно, з Ровно на Житомир, з Житомира їдемо на Київ.

Під'їжджаєм до Києва. По дорозі ми розтягуємся. Як тільки буфет – я останавлююся, а ті під’їжджають, доганяють нас, стоїмо. Ідем в буфет, берем закуску, берем випивку, на капот лягаєм і співаєм українські пісні. А горлохвати були хлопці! Всі дивляться, шо то за колона така їде?! Поїхали дальше.

От заїхали до Києва. Брати Крещатіка треба в два часа ночі, в час. Тому шо до часу ходять трамваї, а нам треба оту річку Дніпро переїжджати і тре їхати через Крещатік. Вже підтягнули машини до Крещатіка. Вже колона стала, їдем. Всі разом. Весь Крещатік переїжджаєм від краю до краю. Доїхали до конца, а там такий малий поворот вліво. Тільки доїхали до того поворота, а то зима, закинуло нам прицеп в одну сторону, а машину в другу. Розвернулися. Пока ми там рухалися виїхати, вже пошли автобуси, трамваї. Там така пробка получилася! Повилазили ті київські мужики, взяли на руки, розвернули нам етот прицеп, і ми вже поїхали.

Переїжджаєм Днєпро і вже доїхали 160 кілометров, пам'ятаю, нам бензини не хватило. Ми там остановилися, там робочі робили дорогу ту, трасу Київ – Полтава. Ми їхали там окружними дорогами і в якесь село велике заїхали. Нас ніхто на квартіру не беруть – кажуть: "Бандери приїхали! Состав бандерів приїхали!" [це наслідки радянської пропаганди. Після Другої світової війни назва "бандерівці" часто вживалась в негативному значенні як синонім бандитизму. Радянські ЗМІ створили образ "бандерівця" - ворога радянської влади. Нерідко це ідеологічне кліше поширювалось на всіх мешканців Західної України - ред.] Ми спали в машинах тамкай, на Полтавщині. А потом помаленьку рознюхались. Гроші пропили всі, шо мали на дорогу, ті подйомні. Вже стали продавати якісь свої вєщі. Зобрали в одну машину весь бензин. В нас бензовоз був свій. Поїхали за бензином в Павлоград. Привезли ми бензину, тоді ми місяць там були, і доїхали до Павлограда.

Стали бурити. Нас там тоже на квартіру. Один мій друг пішов на троє дітей до женщіни, вженився [одружився - ред.]. І другий пішов, і третій. А я вже там не остався. Вже одкрив я басейн в Нововолинську, одкрив в Павлограді – Терновка, Богданівка. Там тоже виросло 12 шахт послє нас. Великий город шахтарський виріс.

І в 52-му році я очутився в Червонограді. Не в Червонограді – ше Червонограда не було! І мене направили в геологоразвєдку в Сокаль, Владімірська партія. І ми бурили першу скважину. Борятин, Красносілля бурили, Муроване бурили. А потом вже в 53-му році організували нову геологоразвєдку, Межирєченську. І ми бурили так: Червоноград, Добрячин бурили. Короче, всю землю тут ми перебурили.

А я в Борятині жив, знайшов медічку [ медична сестра - ред.] собі. Вона була з Кіровограда [сучас. Кропивницьк - ред.], сюда послали. Вона тут була фельдшером. Дали їй домік двухетажний і дали другий домік двухетажний – в однім жити, а в другім медпункт.

Ну а я був на квартірє. Там крутили на вулиці кіно. Тут лавки такі надворі зробили. По 20 копійок треба було заплатити. Бухгалтер своїм сотруднікам купив, а я був з дівчинкою з Борятина, Рузя така була. А та Рузя тоже грошей не має. І я не маю. І кажу медичці: "Позич мені 40 копійочок кіно подивитися!". "Аааа, такий…!" – і мене серед всіх молодих людей опозорила, шо я бурільщик, стільки грошей зарабативаю, а такий ніщий. Ну я з тою дівчиною под руки та й пошли. Прийшли, стали коло хати, коло неї, та й стоїмо. От, кіно не подивились. А вона побачила, шо я там стою, коло плота, і мене обсміяла ше раз.

Я кидаю ту дівку. І йду до теї. Тільки дойшов, а вона двері закрила і втікла в медпункт. Потом їду з роботи, і мені один там каже: "Ти шо наробив?" Рузя їздила по селі трактором і тую дівчину ганяла: "Шо ти мого кавалера одбила?".

І я женився! З жінкою з Кіровограда, медсестрою. От вона пройшла голодомор з батьком, п'ятеро дітей похоронила. Не вона, а її старії. Вот у мене фотографія [показує фото], то моя жінка перша.

Першу "Великомостівську" [шахту - ред.] я робив. Ото на першій шахті ні доміков не було, ні людей не було, тіко одна станція була. Шахти не було – чисте поле.

Рішило правітєльство відкривати шахту. І так начинали Першу Великомостовську шахту. Була вказівка з геологоразвєдки і ставить стовпи. На межиріцьких городах тре було рівно ставить стовпи, то ше нас жінки мотичками ганяли, били, шо вони посадили там картошку, чи там шото посадили, і шо ви мені яму копаєте!

І во так получилося, шо мені з Межиріччя дали пнєвмопоїзд такий. Палили в йому вугілля, і він виробляв елєтрику – перша елєтрика появилася. Зразу ми кругом огородили територію, шо там має бути шахта. А її нема, ми стовпи закопуєм просто. А потім пригнали геологоразвєдку нову, котрі кругом ствола пробурювали і туда аміак заливали в труби. Тоди начали вже монтажніки капри ставит, потом лєбьодки ставили. І начали робить проходку.

Я робив на тій шахті. В мене опиту вже було багато по роботі, я славився, значить, по воздуху. Я став бригадіром пнєвманічеських стволів.

Пройшли ствол. План був маленький - 26 метров. Шоб пройти ствол, под шахтой, ну то всьо 26 метров. І тоді розвернулися. І то пішли бити вручну. Люди подойшли молоді з армії.

Я був бригадіром слєсарєй. В мене було шість чоловік людей. Ото всі ті п'ємоломи, отбойні молотки, взбалтєвалі – то всьо йшло через мене. Ми в соляркє купалися страшно. Всьо врємя в солярке руки були в кажного. Мили, то тре було розбирати. Почему розбирати? Потому шо молоток не робить. Ото зібрали таку бригаду, шо всі мили ті отбойні молотки і готові відсилали в шахту. А в шахті пошло дєло. І вот набрались нові кадри. Взнали, шо план 26 метров – як дьоргнулися! Пройшли 82 метри ствола! Всьо було в вогні. Ті, шо носили ті п'ємоломи порчені до нас, і ті, шо всьо – ми мили, ті носили, ті спускали, всьо було під рукою. І пройшли ствола 82 метри! А план був 26 метров.

То бригадіри получили по 11 тисяч, звєньові получили по 9 тисяч. І робочі получили по 9 тисяч. І ета слава поїхала по цілому Совєцькому Союзі – і Кузбас, і Донбас, і Подмосковські басейни, і метро київське, і Кіровоградські шахтарі – всі сюда рухнули, тут стільки получають грошей. А машина стоїла всього 16 тисяч. "Побєда". "Москвіч", значить, дві з половиною тисячі. А заробляли які гроші! Відкрилася пилорама на шахті Першій Червоноградській. 22 станка поставили рєзать доски. Червоноград завалили деревом. І начали першу вулицю строїти, Будівельную, в 54-му році. Не було ні стадійона, ні купального залу не було. Отут на углу був, як його називають, монашки дом.

ШІ: Монастир?

ПМ: Да, монашкин дом був по тій во вулиці до кінця. Їх вже, монах, нема, потому шо тут послє войни монахи переховували узніков. Ті, шо втікали з Германії, добрались сюда до монахов. А монахи, значить, їх скривали. А потом взяли їх розбили [напевно, йдеться про Святоюрський монастир Василіян у Кристинополі. Був заснований у 1763 р. У 1946 році радянська влада припинила діяльність монастиря. У монастирських приміщеннях розмістилася спочатку міліція, згодом - школа механізації та міська пошта. На початку 1980-х років відкрили музей історії релігії та атеїзму - ред.]

А там спасалися жінки, котрі спасались з Германії. Любими судьбами добирались до Кристинополя – то був Кристинополь, не було Червонограда. Отут, значить, в мене ті жінки були на учоті. Я був голова товариства з 55-го року. [Міське товариство колишніх політичних в’язнів фашистських концтаборів - ред.]

От у мене музей тут, музей на дачі, музей в гаражі. В мене музей ше третій там закритий, воєнний. Вся показана зброя Першої світової войни – снаряди, осколки, патрони, кручихи, лопати всякі, даже і вінтовка єсть і пулємьот. Тільки він не годний вже, нічого ніхто не зробить – то всьо перержавіло.

Як я строїв музей? Люди викидають окна – я на ровері везу окно. Люди викидають двері – я двері везу. Сюда. А в мене є перва машина, получена в Червонограді, москвич 37-ий. Він є в музеї. В состоянії, ше можна їхати, тільки вона вже не поїде, без мене ніхто не включить його. От я тим москвичом всі червоноградські двері з мусора, котрі викидали, всьо перевіз на дачу. Я зробив десь 12 чи 15 комнат на дачі музей.

І мене так – на дачі є коворотка [або коловороток, тобто прялка], любі: і лежачії, і стоячії, і наклєєнії, так. Жорна в мене там є. Ступа є, шо робити пшоно, долбати, всьо там є. Хомут є - 400 років, кінський хомут. Перша моя каска є тут! Перша лампа моя є тут. Всьо: спецовка була, рукавиці були, цірка була, отбойниї піки, понімаєте. Без отбойного молотка, без п'ємолома.

ШІ: Петро Федорович, розкажіть про вашу роботу на шахті.

ПМ: Значить, Перша Великомостівська шахта. 120 кубов лиється [напевно, підземні води - ред.] З тюбини начали стягатися. Лопають тюбини. Один тюбин – 750 кілограм. Другой тюбин 1200 кілограм. Інженєра придумали – вже нема заліза, треба бетонні тюбини робити. А він тищу двісті [1200 важить - ред.]. Значить, зробили кальцо. Не рощитали, вони вішаються, ті тюбини вішаються на такий здоровий, як три пальця, метал. Задовбують в стєнку, вішають, а потом і дальше вішають. Не витримали болти. І ціле кальцо вирвується, тюбини ті, чугунні, і падає на людей. А в шахті такий порядок – втікати в шахті нема, всьо над тобою висить. Тільки одне спасєніє в шахті – утікати до бетона. І шахтарі всі до бетона. Там шось летить, шум – і всіх накрило. І всю бригаду накрило. І дітки осталися сиротами. під час авторизації сказав, що це було на 9-й шахті, а він на ній не працював, може варто цей абзац забрати?

ШІ: Вони загинули?

ПМ: Всі загинули!

Значить, мене переводять на Другу шахту Великомостівську.

Начинають проходить стволи. Тоже жертви – падає, топить всьо. Не хватає сили одкачувать води. І приходить моя жінка на шахту [вона працювала у медичному пункті на шахті - ред.]. Значить, і на моїй жінці [у той час, коли вона чергувала у медпункті - ред.] трос не витримав – падає, убився чоловік, був прив'язаний. Дуже тяжко було проходити. Я в 54-му році на другу шахту – з колишка начинаю. Жінку перевожу на шахту, робить фельдшером на шахті. Жінка їде в шахту і я їду в шахту. Ми не разом, а так, по змінах.

Перейшов на Першу Червоноградську шахту звєньєвим. Потом бригадіром робив в шахті. На шахті дуже сложна робота, недороблене багато. Був такий гезенк [підземне вертикальне гірське вироблення, що не має безпосереднього виходу на поверхню і призначена для спуску корисної копалини на горизонт, що пролягає нижче, під дією сили тяжіння або в спеціальних судинах.] – я робив на второму горизонті, а він був внизу. Мені тре було обшивати – ніхто не хоче йти на опасне місце робити! Я туда йду. Прив’язують на верьовці, я на воздусі, мені спускають мої бригади, і там б’ю всьо. А сквозняк був такий, що одежу зривало.

Завозим оборудованіє там, завозим транспортьори тяжкі, тонни дві чи півтори, чи там цепі ті всі, приводи ті всі. Проробив 8 місяців – заболів! Мене з шахти виводять. І шо робити? Дають мені заключєніє з шахти. Я став на інвалідність. Мене посилають врачі на легку роботу. За висновком комісії лікарської – слєсарєм в ламповій. Лампи справлять шахтарям. Закручуй там провода чи шо. А мені теї роботи не дали. послали грузчиком на лісосклад Шо робити? Шахта грошей не платить – получив сорок рублів пенсії і йди. Не платять.

Скільки в мене труда вложено шахтьорського – в трьох басейнах робив, три города виросло, 33 шахти виросли чи 34 при мені. Я заболів – і мені ніхто не платить. Шо робити? А в їх я каждий рік проходив пересвідєтєльство. Я в районному ВТЄКУ [абревіатура російською мовою "Врачебно-трудовые экспертные комиссии" - ред.], обласному ВТЕКУ, в Харьковському інституті, знов назад в центр переходив. Я до сих пор лі-ку-ю-ся! Так.

ШІ: У вас є також грамоти, дипломи на стінах…

ПМ: В мене грамотів багато. В мене більше 100 грамот, ціла куча грамот. В Червонограді я получав грамоти, на Волині, в Одесі, в Сочі, в Києві. Я людина пережита войною. І ше Бог дав мені здоров’я. Ще три години я вам переговорив судьбу чо-ло-ві-ка! За себе.

Хочу сказати за ордера [ордена - ред.]. Коли я пошов працювати здорово, на повну охоту, тоді не говорилося за ордена, за якісь грамоти. Тоді була цель – як більше зро-би-ти. Так. А хто при начальстві був, то вони получали ордена. А прості люди, такі як я, робили. А мені не дали! Шатарський вже 3 рази мені казали – дають. Обіцяють, а з рук не спускають.

ШІ: Дякуємо вам за цікаву історію!

Вдома, м. Червоноград, Львівська область
24 червня 2016 р.

 

comments powered by Disqus