Петро Смучок. Я трохи старший за шахту

Petro Smuchok, a header image for the online gallery of miners stories, Ukraine

Петро Смучок. Я трохи старший за шахту

Віртуальна виставка історій життя "Шахтарські історії", 2016 р.

Понеділок, 19. Вересень 2016

Петро СМУЧОК: Я трохи старший за шахту

Петро Миколайович Смучок народився 4 серпня 1952 р. у селі Новоукраїнка Донецької області. Працював 36 років підземним електрослюсарем на дільниці шахтного транспорту шахти "Новодонецька". Петро Миколайович очолює громаду "Світоч" та обраний депутатом Святогорівської селищної ради с. Новоукраїнка. Повний кавалер почесної відзнаки "Шахтарська слава".

Петро СМУЧОК – ПС
Шахтарські історії – ШІ

ШІ: Де ви народилися? В якому місті?

ПС: Я тут оте народився. Тут села не було. Моя мати, їй було год у 23-му, а у 24-му [році] приїхало п’ять сімей із тій сторони, де Красний Лиман, Слав’янськ, оттуда приїхали. Тут було, як сказати, пусте місце. Шість сімей приїхали, батько та її брат і вона, її привезли, і оце вони село создали.

Вони [радянська влада - ред.] подавали їм землю, а потом пройшло три-чотири роки - забрали землю. Вони создали общины [селянам роздавали землю за умови об'єднання в артілі - ред.], а потом в колхоз [колективне господарство - ред.]. Все забрали, так ото начало село развиваться. Тут я і народився. Тільки старий дом був. Мати з Красного Лимана, там село Діброви. В неї був перший чоловік, вони год десь пожили, і він вмер, потім у 49-му году приїхав батько із Хмельницька. Їх набирали тоді на шахту багато, набирали наборами. [За радянських часів це була одна з форм залучення робітників на підприємства вугільної галузі – організований набір на підставі укладання договору з особами, які прибували із сільської місцевості з інших регіонів країни - ред.].

ШІ: Ваш батько приїхав на будівництво шахти?

ПС: Да. Їх у сім'ї було чотири брата, а село їх там роботи не дуже має, і надо було. А він, почти шо самий менший, був почтальйоном, утік з дому та й завербувався на шахту "Белозерскую". Вона була тоді шахта "номер 3 Добропольє", вони там строїли. Оце рядом були бараки, він там жив, а потому переїхав сюди на квартіру в село, познакомився з матір'ю і остався тут. І вони поженились, і оце я і сестра моя менша, я 52-го, вона 54-го, нас двоє.

ШІ: Ким ви мріяли стати в дитинстві?

ПС: Знаєте, краще мати, чим мріяти. В нас шахти кругом, де не глянеш. Робить - тільки туди. Була у мене мечта. Прислали з Ніколаєва пакет такий: "штурман дальнього плавання". Коли я відкрив, глянув, що там написано, не согласився з цим, отдав брату двоюрідному. Так кончилась моя, як сказать, мечта.

ШІ: Де ви навчались?

ПС: После школы - я кончив восім класів на Белозёрке - поступил в горнопромишлєне училище. З усієї України у нас у групі були - зі Львова, з Вінниці. Кончив я училіще, два годи я учився. Получилось так, шо десь мені шістнадцять год, а в шахту брали з восімнадцяти. Мене направили елєктрослєсарєм. Обогатітєльная фабрика, тут возле шахта, її закрили…

ШІ: "Свято-Покровська"?

ПС: Да, вона була "Красноармейка-2", а "Красноармейка-1" сейчас "Новодонецька". А так як підходящого місця не було - на обогатітєльную фабрику… Тоді прийшов вопрос, шоб трудоустроїться, тоді начали ми переучиваться, бігом за півгода переучились на слєсаря подземного. Кончив я слєсаря, в мене стаж подземний 5-ка із 6-го разряда, і пройшов практику на фабрике, потом на шахті "Білозьорской". Коли кончили практику, надо було йти на "Новодонецьку", тоді вона "Красноармейская-1". Там було дві шахти, в нас немає більше в Союзі [Радянський Союз - ред.], які добували уголь і видавали, транспортіровали по трубах, - гідро [має на увазі гідрошахту, де вугілля добувають підземним способом із застосуванням засобів гідромеханізації - ред.]. Сейчас їх немає, закривають оце. Тоді якраз шахта в той момент переходила на "суху". Мені в іюлі місяці на практику, а в августі, четвертого августа, мені восємнадцять років, мені підписують [заяву - ред]. На півтори роки прийшлось на "Красноармейку" йти. Там на поверхності робив трохи. А тут на училище прийшла рознарядка - у технікум отправляли безплатно. Директор наш хороший був в училищі, Беседный Борис Алексеевич, визиває мене: "Іди, учись". Я глянув і говорю: "Куда?" - "Рубежноє Луганской области". Як раз на цей год в армію йти. А єслі вовремя не йдеш, то дівчата, значить, думають, що це не нормальний хлопець. Не мода така була в селі, єслі ти не пішов. Я ото не пішов в технікум. На роботі август одбув, а потом у сентябрі мені прийшла перва повєстка, потом друга, а в ноябре я пішов служить. Два года на Україні, жив біля Арциз, возле Ізмаїла, де зараз Придністров'я.

Після армії у нас нікуда не було, щоб піти дальше учиться. Сказать чесно, в мене ніякої тяги [хисту - ред.] до начальства не було. Це треба було механіку, хотя проблеми такої не було. Я прийшов після армії, побув десь місяць, і устроївся на "Новодонецьку" шахту. Як пацан, хлопець молодий, всі хочуть гулять, щоб і гроші були, надо було йти, де більше грошей. На підсобних участках платили менше, а в лаві та на проходке платили більше. Я пішов туди, думаю, тоді то було рублей 300-400, це були здорові гроші. Коли визиває комсорг [керівник комсомольської організації на шахті - ред.], ми тоді ж були комсомольцями: "Тобі путьовка. Підеш на участок самий одстающий, як називали його, "на канавки", участок шахтного транспорта". Туди направляли на два года. "Ну хорошо", - я согласился. І ці два года мені обійшлися в 36 років.

ШІ: Який епізод вам запам'ятався найбільше під час роботи в шахті?

ПС: Багато було моментів. Було раз такий інтересний случай на поверхності. Є ствол, куда воздух уходе, а за кілометр чи два кілометри вінтилятори витягують. І от вони ремонт дєлают наверху, і попала іскра, і загорілося наверху. Соответственно горить і дим потянуло у шахту. Що таке шахта? Це замкнуте пространство. Нікуди дим не йде, якщо він пройшов, значить, він двігається по струє. Ми стоїм, значить, а оттуда, десь метрів за триста, де світильники вісять, іде стіна, так один світильник тухне, другий. Горний мастер, який отвічає за смену, тут сидить, і люди йому біжать, кричать. Я йому кажу: "Звони, щось надо дєлать!" Начальство сразу: "Вперед". Людей видали [на поверхню - ред.], біжать в противогазах. От така історія була. Показала людей і яке тяжеле время було. Не растерятися, а знайти правильне рішення у закритому пространстві дуже быстро, бо час не жде.

ШІ: Як на підводному човні?

ПС: Во, подводная лодка не має запасного виходу, а на шахті є вихід, там є надежда тільки на себе.

ШІ: Була серед членів вашої дільниці солідарність?

ПС: Понімаєте, шоб шось дєлать, должна бить бригада, должен бить колєктів.

ШІ: Ви брали участь у шахтарських страйках?

ПС: В 89-м году [можливо, має на увазі перший страйк 1989 р. - ред.] усі ж ми вийшли. Я вже тоді був бригадіром на участке. І коли начались оці волнєнія, ми вийшли, начали бесєдовать. Потом я прийшов: "Хто хоче іти?". Не всі собирались, хто йшов, хто ні. Я пішов до механіка і кажу: "Бери людей і оставайся, а я поїду туди і узнаю, що там, як там". Ми вийшли, конечно, ощущеніє було таке, што раді піти за своїх. Виходим із комбіната [вугільний комбінат- ред.], пішки пішли, - біля шахти десь до півтисячі чоловік. Начальство, канєшно, не пішло з нами, сказали: ви ще вернетесь. Ми прийшли сюди, в Білозьорськ, там площа, собрались із чотирьох шахт люди, шумлчть, кричать, воплять. Раз зібрались, требования якісь треба. Тоді все началось, але не було організатора. Самоє головноє, шо безпорядка не було. На площаді там же багато людей. Нас чєловєк 10 заходили по магазинах, щоб не продавали спиртне. І пока ми пішли в той магазін, приходим назад, а там за клуб привезли машину водки. Хотіли, щоб бунт якийсь був. Ну соотвєтствєнно ми їх нагнали, потому шо перед цим якраз приїхав генеральний директор, його вигнали із трибуни. Може, так хотіли спровокувати. Ото така була забастовка. Ми добилися там трохи - дополнітєльні обмундированія, мило, срєдства гігієни, був один виходний, стало два, потом два отпуска.

ШІ: Які маєте нагороди?

ПС: Послєднюю получил я первой степени, коли ото нас 6 чоловік. Був директор в нас в 98-му. Шахта була в задолжності [заборгованість по зарплаті - ред.]. Директор не дуже хотів їх віддавати, і тоді люди, мужики, не сильно сопротивлялись. Благодаря їхнім жінкам, які прийшли на шахту, перекрили все движеніє, не пустили мужиків на шахту, бо нічого їсти. І до того дойшло, що вигнали директора, він пішов. А в нас, якщо вигоняють, то вигоняють на пониженіє. Його зняли, і поставили генеральним директором туда. І прийшов директор, він зам. міністра по реалізації угля. Він прийшов із Донецька. Він прийшов десь у началі іюня, взяв шахту, начав виплачувать долг: холодильниками, телевізорами - всім. І до кінця года расчитался за долги. Шахта начала оборудованіє поставлять, і ми дали к концу года мільйон тонн. А за це нам і дали, 6 человек: перву "Славу" дали трьом [Шахтарська слава - нагрудний знак відзнаки трьох ступенів, установлений 1956 р. - ред.], а остальним "Шахтарську доблесть" [нагрудний знак трьох ступенів, встановлений 21 лютого 1996 р. - ред.]. А остальним дали на шахті соотвєтствєнно.

Другу мені дали за желєзну дорогу. Шахта мало коли виповняла план, участки виполняли, їм платили премію, ну а ми так, як участвували в етом процесі, тоді... Визвали економіста, директора і договорились, що гроші вам платити не буде. Ось, наприклад, транспортна доставка. За 3-4 км рубають уголь, так його треба видати на-гора, а лента [для транспортування - ред.] - стоїть. Я їм кажу: "Ми гарантуємо всю транспортну доставку, а ви платіть нам 90% премії каждий місяць". Вони согласились, договор заключили. Їздили ми на шахту Стаханова [шахта ім. О. Стаханова у м. Мирнограді - ред.]. Оце у нас якщо колодець 200-300 метрів, то там кілометр. У нас поступово, спочатку 300, потом 400, потом 500 метрів, то у них зразу кілометр. Поїхали, подивилися, у них на транспорті возять уголь. Саме главноє була дорога, транспорт, потому шо у нас були рельси, r-24 самі маленькі вагонетки, а там r-33 помощнєє, бо треба ж уголь возить, у нас 3 тонни вагонетка, а в їх 6 тонн. Ми приїхали і сказали, що нам нада 20 км рельсів, нам начали казать, шо це ви придумали. Проходе время, вони визивають. Согласились. На нашому участку були бригади, які ремонтіровали путя, і це в нас затянулося десь года на півтора-два.

ШІ: Як ви святкували День шахтаря?

ПС: Їздили ми в 2000-ом году, давали героя первої слави [відзнаку "Шахтарської слави" першого ступеня - ред.]. Нас поїхало 6 чоловік: 3 начальника участка, директор, я і ще одна людина у Добропольє. На стадіоні були концерти, приїжджала Софія Ротару, чи ще хтось, кого пригласять.

ШІ: Може, якісь легенди існують на шахті?

ПС: Ну які? Шахта не дуже стара. Я в 68-ом пішов в училище, а вона якраз в експлуатацію здана. Я трохи постарше шахти. Батько робив, у них там ще коні були в експлуатації, конюшня там стояла. В нас такого не було, бо прийшов прогрес, стало усе механізоване.

ШІ: Як ви зі своєю дружиною познайомилися?

ПС: Ми з одного села. Пацаном, як їздив до армії. З армії прийшов я у 72-му году, а оженився в 78-му, так што було у меня время погулять.

ШІ: Весілля святкували всім селом?

ПС: Да, стояв стол на всю вулицю. Тепер все перейшло в кафе, не хочуть так празнувать.

ШІ: Розкажіть, будь ласка, про свою родину.

ПС: Жінка, Галина Юріївна, тоже проробила більше сорока років на фабриці трикотажній в Донецьку. Їздила на роботу автобусом. А потом расчиталась і перейшла на трикотажний цех, Белецькій "Світанок" називався, де вони заказували в'язані світера, кофти, плаття.

ШІ: Ви дітей водили на шахту, показували?

ПС: Та приходили вони, їздили на шахту, тут усі їздять. Я до батька приїжджав з його братом, з тітками.

ШІ: Маєте доньок?

ПС: Так, одна 79-го, одна 82-го. В однієї двоє хлопців, а в другої хлопець в садик тільки ходе, а ще старша дочка.

ШІ: Хто з вашої родини працює на шахті?

ПС: В мене ж дочки. Роботи такої не було в нас для жінок. В Білозерську завод, який славився і за границею - "Золотий Колодязь". В основном вони там. А щас закрили. Старша Тетяна закінчила школу, курси стенографістки, прийшлось мені встраївать на шахту. А там женщіни хоть і роблять, але дуже мало. На сортіровку, де перебирають породу, і вона ото там робила. Проработала десь 5 років, потім дитина, декрет, зараз в комунальній сфері кур'єром. А друга теж закінчила 10 класів, ходила тоже по комунальній, носила квитанції за квартплату, за все. Потом вона начала на комп'ютері вчиться, і її забрали секретарем, перевели в отдєл кадров, потому шо нєплохо разбіралась. Вона сейчас живе в Добропольї, а старша - в Белозёрке. Мужик її робе на шахті у лаві. А в меншої работає зам. начальником по макшейдерам - такі ходять, фотографують на шахті [маркшейдер - гірничий інженер, який здійснює просторово-геометричні виміри в надрах землі та відображує результати вимірів на планах, картах - ред.].

ШІ: Які традиції існують у вашій родині? Які свята святкуєтє?

ПС: Раньше празники були. Пішли на Перше мая обязатєльно в город. Як демонстрація - виходе перве учіліще з флагами, потом шахти. А щас в молодих людей зовсім друге [Перша травня - це День міжнародної солідарності трудящих. В радянський період у цей день обов'язково проводилась демонстрація всіх трудящих на знак солідарності робочого класу - ред.].

ШІ: Як ви відпочивали?

ПС: Як в селі віддихнеш? Літом ніколи отдихать, зимою може. В те время жива була мати і батько, було хозяйство, я в Сочі три рази був, в Ленінграді [сучас. Санкт-Петербург - ред.], в Москве, там сестра у мене живе. В Петрозаводську два рази був, у Львові були, Моршині, в Івано-Франковську, в Одесі, у Києві, у Печерській Лаврі, у Ленінграді в музеї. Було так: один день по магазинах, а один по музеях, і в Ермітажі були, в Івано-Франковську в музеї інквізиції. Там такий полуподвал, разні диби були, там пишуть, як всім цим людей катували.

ШІ: Чи ви б порадили молодому поколінню пов'язати своє життя з шахтою?

ПС: Понімаєте, як вам об'яснить? У нас мало проізводств, тільки шахти. Щоб щас устроїться на шахту, дуже проблемно. Половину учіліщ позакривали, виучить не проблема, а проблема, щоб устроїть, дати роботу. Нема запросу в проізводствє. Я як робив, було 6 тисяч чоловік, було 4 участка, це такі, що уголь добувають, а ще проходок було 5, які нарізають, ще смєжні, то щас єслі 1000 робе. В нас на шахті самий більший участок був 360 чоловік, з них оце десь до 100 були жінки - на рукоятке, що пускають ствол, на конвеєрі, то щас уже сократили до мінімума. Я в селі ходив, то людей, що були, вже нема. Єдєніци, що встрєчаю в городі, осталися, які ще живі. А то всі... Оце взрив був на третій шахті. Чоловік дев'ять, навєрно, загинуло, чотирьох тут ховали, одного у Вінницю забрали, а останніх ще кудись. Був на Покровській шахті. Там мій учень працює якраз. В мене, поки я робив, було десь 50 учеників. Тоді з учіліща каждий год давали учеників, там теж ще чоловік 5 було.

ШІ: Ви над ними жартували?

ПС: Всяке бувало.

ШІ: Яким чином?

ПС: Разні в нас є повісті на шахті. В нас стояли акумулятори на шахті откриті, тільки великі, як на машині, пробки. Ну і чистить батареї надо було, щоб чистить, надо отключіть їх. Я йому [учневі - ред.] сказав: "Ти їх отключи, а потом води налий і чисти". Нє, він узяв не отключив. Тільки не постояла, щоб остила, поліз і замкнув. І вистрєл такий, як з руж'я! Він упав і лежить, я говорю: "Чо ти лежиш? Все, воно вистрілило, вставай".

ШІ: Що вам допомагає долати труднощі?

ПС: Мати й батько допомагали, а як їх не стало, дуже прикро стало. Де я не робив, з ким не стрічався, як кажуть, що поганий начальник чи поганий чоловік, такого я не стрічав. Я і в училище, і на шахті, і в армії був, та людей таких поганих я не зустрічав. А потом шахту кончив та пішов на пенсію, а якраз получилося, що у нас депутата смінили, він виїхав, нікому було за нас добиватися. Прийшлось мені брать на себе та йти добиватись, бо шахта відробила село на 2,5 метрів, і дома тріскаються [під цим селом знаходяться шахтні виробки - пустоти, внаслідок чого відбувається просідання ґрунту, що призводить до руйнації будівель. Це типова проблема для шахтарських міст та селищ - ред.], вся вода ушла. Протянув воду, а води немає. Прийшлось пригласити обраних нових депутатів, це 2006-2007 год був, предсєдатєля колгоспу і предсєдатєля сільради. Це ж власть все-таки. Создали ми громаду "Світоч". Все фактіческі єсть, а юрідіческі - все оформить. Поїхали в сєльсовет, говорить: "Я вам не дам отдєліться!" "Та ми, - кажемо, - не хочемо від вас одділятися". У нас в сільраді шість сел, кожному селу відкриємо щот. Вибрали мене головою громади, вибрали районну комісію, такий штат. Ми зібрали з села гроші - десь більше сорока тисяч, щоб огородить забором кладовище, дальше начали воду добиватися. Вроді би колодязі єсть, а протянутої води немає. Фірма якась дєлала так, що були пориви, зараз там й досі займається прокуратура.

ШІ: Як ви бачите майбутнє вугільної промисловості?

ПС: Коли вона була государствєнной, можно було бачити. Зараз наче хазяїн є, але різні хазяєва бувають. Інтереси тих хозяїнів не совпадають з інтересами государства. Тому ми їдемо за границю купляємо вугілля.

ШІ: Що б ви порадили молодому поколінню? СП: Пожелать хочу, щоб ви построїли державу, в якій ви будете жить, тоді ви не будете ні на кого обіжатися, бо ви самі її построїте. Нам тут осталося - туда сюда і підемо, а вам далі жити. Так вот, як построїте державу, так вона і буде существовать.

ШІ: Дуже дякуємо вам.

Вдома у Петра Смучка, с. Новоукраїнка, Добропільський район, Донецька область
6 липня 2016 р.

 

comments powered by Disqus