Сергій Руденко. Я виріс на шахтарських териконах

Serhii Rudenko, a header image for the online gallery of miners stories, Ukraine

Сергій Руденко. Я виріс на шахтарських териконах

Віртуальна виставка історій життя "Шахтарські історії", 2016 р.

Субота, 8. Жовтень 2016

Сергій РУДЕНКО: Я виріс на шахтарських териконах

Сергій Євсейович Руденко народився 1956-го року у с. Межиріччя Сокальського району Львівської області. У 1978-му році закінчив Дніпропетровський гірничий інститут. Працював на шахті "Зарічна" та "Відродження". Пройшов всі щаблі: робітник очисного вибою, гірничий майстер, помічник начальника дільниці, заступник начальника дільниці, директор шахти. За видатні заслуги в розвитку вугільної промисловості України, за високі показники у видобутку вугілля Сергій Євсейович отримав звання Герой України (2007). Він також Заслужений шахтар України, кавалер "Шахтарської слави", кавалер "Шахтарської доблесті".

Сергій Руденко - СР
Шахтарські історії – ШІ

ШІ: Будь ласка, розкажіть, де ви народилися?

СР: Народився в селі Межиріччя Сокальського району, місцевий.

ШІ: Звідки походять ваші батьки?

СР: Мама походить з Добротвора, батько – місто Калач Воронежської області, тут служив в погранвійськах, так вони побралися. Потім розійшлись.

ШІ: Як пройшло ваше дитинство?

СР: Виховувала нас, мене і сестру, одна мама. Вона постійно працювала. Працювала на шахті "Межирічанська", раніше була Третя "Великомостівська", на породовиборці, потім на тєхкомплексі. Проживав я в селищі Гірнику. В перший клас мене віддали в Соснівську школу-інтернат, де я навчався 5 років з сестрою. Після того я перейшов в середню школу №6 селища Гірник. Після закінчення школи поступив в Дніпропетровський гірничий інститут [сучас. Національний гірничий університет у Дніпрі - ред.]. Всі шахти були рядом, і виріс я на шахтарських териконах, обрав професію шахтаря.

Після закінчення інституту працював на шахті №4 "Великомостівська", зараз "Відродження", два роки. Потім два роки служба в армії. Після служби в армії повернувся, вже працював на шахті №7 "Великомостівській" [шахта "Зарічна" - ред.] шість років, повернувся після того на Четверту [шахта "Великомостівська"/"Відродження" - ред.] і допрацював вже до виходу на пенсію і переходу на роботу сюда – в ДП "Львіввугілля". Відпрацював там від гірничого майстра до директора шахти: робітник очисного вибою, гірничий майстер, помічник начальника дільниці, замісник начальника дільниці, начальник дільниці, директор шахти.

ШІ: Ким ви мріяли стати в дитинстві?

СР: В дитинстві я… Так як мама мало заробляла грошів, дуже хтів велосипед купити, і я починав працювати: з териконів вибирав вугілля, шоб продати, шоб купити собі велосипед [сміється]. В мене там дуже хороший колєга був і наставник на Четвертій шахті, потужний бригадир Заворський Степан Матвійович, який нам багато розповідав, розказував про шахту. І фактично, не стояло питання, всі молоді люди йшли на шахту.

ШІ: Пам'ятаєте, на що витратили свою першу зарплату шахтарську?

СР: Першу свою зарплату я отримав на практиці. Я приніс гроші мамі, купив їй радіо, таке на ножках, радіола, і телевізор купив, пам'ятаю, з першої зарплати мамі. Я мамі першу стипендію привіз, не тільки зарплату.

ШІ: Ви пам’ятаєте свій перший спуск до шахти? Як це було?

СР: Перший спуск в шахту в мене був в місті Горлівка, де після другого курсу інституту я попав на практику. Горлівка Донецької області. Там я працював місяць, працював як шахтар, після того всі практики я проходив в нашому басейні.

ШІ: Ви майже весь час працювали на шахті Четвертій "Великомостівській"?

СР: Після Горлівки я працював на Четвертій, потім на другий рік – там кожен рік була практика – на Третій, потім на Сьомій. Я хтів ознайомитися зі всіма бригадами, коли вчився. Як працюють, кажда бригада має свої показники, навики свої. А після інституту вже повернувся на Четверту шахту, де практично, за виключенням два роки армії і шість років шахти "Зарічна", все життя відпрацював.

ШІ: Який ваш загальний стаж роботи?

СР: Якщо рахувати з часу інституту – я поступив в інститут в сємдесят третьому, – весь стаж з 78 -го року. В інституті в 75-му я вже на шахті почав працювати.

ШІ: Який період роботи на шахті ви найбільше запам’ятали? Який був найприємнішим і найскладнішим?

СР: Кожен день спуску в шахту то є складний період. Водночас і приємний. Коли ти виїжджаєш з шахти і знаєш, шо після тебе там залишився порядок, всі люди живі-здорові, ніяких травм нема і море вугілля видобули, то виїжджаєш з приємністю. То приємний період. Приємна мить, коли з шахти виїжджають всі здорові.

ШІ: Розкажіть про ваші нагороди.

СР: Оце нагороди є чисто галузеві. Перша нагорода – третя ступінь, сама перша "Шахтарська слава", наше чисто шахтарське, то сама перша вона отримується. За нею там друга і перша ступінь. Вищі – то вже наша "Шахтарська доблесть". Тоже починаючи з третьої, друга, перша. То я повний кавалер "Шахтарської слави" і "Шахтарської доблесті".

Оці нагороди – то від нашого підприємства "Шахтар Галичини", Святої Варвари. Вища нагорода є Орден держави [вручається Герою України за визначні трудові досягнення - ред.], і біля нього дається "мініатюра" – Золота зірка. Це – "Заслужений шахтар України", також державна нагорода. Це нагорода "20 років незалежності України".

Зірку Героя мені вручали в 2007 році на площі. Нас тоді вручали шиснадцять чоловік героїв, якщо я не помиляюся. Було 24-го серпня 2007 року. На площі перед Софіївським собором. Якийсь піднятий настрій був, шо тебе замітили, шо тебе нагородять вищою нагородою держави. Було жарко, правда, тридцять градусів, та був піднятий настрій такий. Якась ейфорія була. Коли вручали, то в душі було таке, шо в горлі передавлювало шось, шо слова не міг сазати. Отакий настрій був! А потім помаленьку все відійшло.

ШІ: За що ви їх всі отримали?

СР: За роботу! Я ж говорю, по двоє-троє діб в шахті, багато вугілля давали, самі кращі показники були. Одна дільниця давала п’ятсот і більше тонн п’ять років підряд. Так шо нагороду цю дали фактично дільниці, шахті. Всім не можна дати, треба одного представника, я був начальником дільниці, то представили мене.

ШІ: Що вас спонукало так посилено працювати?

СР: А чого посилено працювати? Я з дитинства привик посилено працювати, жив без батька, одна мама була, все треба було працювати, все треба було самому іти в люди. Не хтілось бідувати, як бідувала моя мама, і так спонукало, шо праця, праця, праця. Все дає праця: як працюєш, так і маєш.

ШІ: Розкажіть, будь ласка, про шахтарські страйки.

СР: Були часи такі, що всі страйкували. Я, як начальник дільниці в цей час, збирав ланку. В першу зміну, наприклад, бригадир ходив з людьми, шоб обновити лаву. В другу зміну чисто "ітеерівське" [інженерно-технічні робітники - ред.] звєно во главє зі мною. Лаву не можна було зупиняти. Такі були часи. Підтримка лави, шоб не сіла, не завалилася, требабуло там підтримувати. Мусів дивитися, шоб лаву не завалило в час страйків. Я не ходив, правда, пішком на Львів. Але з людьми на площі я завжди був. Зранку на площу, а в другу зміну в шахту – підтримувати лаву.

Були страйки, шо в нас люди і мої люди з дільниці, не виїжджали з шахти, голодували в шахті. То я, як міг, їх підтримував, з розумінням. Я розумів, шо зарплати нема. А я такий самий був, як вони, так само заробляв, як вони.

Шахта має працювати. Вугілля з шахти не йшло, воно залишалося на шахті на складах, але шоб підтримати, бо інакше шахта не буде працювати – там всьо завалить лава. І вийдеш з страйку, шо будеш робити – сидіти? А треба, шоб як вийшли з лави люди, заробляли гроші, шоб люди мали за шо сім’ї кормити.

ШІ: Ви згадували, що зі Сходом працювали. Чи на рівні підприємств також?

СР: Так, ми їздили на схід, дивилися, як вони працюють, Ровеньки [Луганська область - ред.] особливо. Зараз не підконтрольна нашим територія. Там друзі в мене є, ше перший Герой України живе, Ганієвський Сергій Іванович. Ми так, мєжду Героїв, називаєм його своїм старостою. Також з ним спілкуюся. Їздили, принімали в них нову техніку, як до нас приходила, ми звідтамти висилали. Нам вони помагали освоїти її, особливо цю автоматику, електроніку. В нас комплекси прийшли, шо вперше. Вони нам допомагали. Їздили, дивилися, як вони працюють, шоб прийняти від них, так шо в них більше там нового обладнання було, чим в нас. Співпрацювали!

ШІ: Чи можна говорити про солідарність, взаємопідтримку в шахтарському колективі?

СР: Можна! От що б не говорили, хоч ми розійшлися, будем так говорити, Схід-Захід там, є непідконтрольні нашим території, но ми зв'язок тримаєм, при можливості звоним друг другу! Як там? – питаєм хоч раз в місяць. Чоловікам п’ять я позвоню – вони мені, і я їм. Своїм друзям, героям, так будем говорити, з якими ми разом були. Наша мрія зустрітися знов разом! І вони то говорять, і я то говорю – шоб Україна була єдина і шоб ми могли знов хоч раз, на День шахтаря, збиратися разом!

ШІ: Які особливості святкування Дня шахтаря у вас в родині і на підприємстві були?

СР: В мене родина – всі шахтарі, так шо для нас це велике, дуже велике свято! Дочка на шахті, зять на шахті, дружина на шахті. Мама вже на пенсії. Так шо тут в нас всі шахтарі.

ШІ: Існують певні шахтарські традиції?

СР: Шахтарські традиції завжди були і існують. Хто йде в відпуск – "бутильок" ставить, шахтарський бутильок. Того завжди відпускали, то не секрет, він їздив на заготовку, привозив сумку, потім вся бригада, яка виїжджає, збиралася, проважала його в відпуск з піснями, з танцями. Но мордобою не було!

ШІ: Розкажіть, будь ласка, більше про свою сім'ю.

СР: Женився в вісімдесятому році, донька в мене народилась тоже в вісімдесятому році. Маю одну доньку, працює на четвертій шахті "Відродження" дільничим нормувальником. Дружина працює на шахті "Відродження" також, майстром ОТК [відділ технічного контролю - ред.], зять працює на шахті "Відродження" електрослюсарем підземним. Маю двух внуків. Один внук вже в восьмий клас перейшов, другому внуку пішов шостий рочок. Тільки от зараз відпочивав з ними в Шацьку на озері тиждень, з внуками, з дітьми. Отак живем.

ШІ: Як ви познайомилися зі своєю дружиною?

СР: Зі своєю дружиною я познайомився так. В нас працювала телефоністкою одна дівчина. Так, розмовляли. І я кажу: "Приїдем до тебе в гості", – вона в Червонограді жила. І от ми приїхали, а то її колєжанка була, так ми і познайомились.

ШІ: Існує такий стереотип, що шахтарська дружина має бути вдома, за дітьми доглядати. Це ж шахтар, він купу грошей заробляє! А ви кажете, що ваша дружина працює на шахті.

СР: Дружина перед цим працювала продавцем. Потім вона пішла, сиділа вдома. Ну не може дружина вдома висидіти! "Найди мені роботу!". Найшов. Працює на шахті, тепер вже на пенсії, тепер не вигониш з шахти. Я кажу: "Йди додому!" Не хоче. "А шо я вдома буду робити? Шо я вдома буду робити сама?" Хто привикає вдома бути, хто ні. В мене, наприклад, де я жив – я жив в бараці [тимчасове житло для робітників та їхніх родин - ред.] на Гірнику – багато сімей там було по одній кімнатці, і багато там є таких, шо сиділи вдома, шо шахтаря жінки не працювали. Але більшість хтіли працювати.

ШІ: Чи був у вас вільний час?

СР: На своїй посаді… В мене таке було, шо я й по троє діб в шахті сидів. Дві-три зміни – то таке: шо приїдеш, тільки перевдінешся і знов на роботу. Були тяжкі часи, лава не їхала. Коли все добре крутиться, працює, зміну відробив – на телефон. І вільний час є трошки, і з сімйою побути. Зараз з внуками, зараз більше вільного часу, чим було раніше.

Бували дні, коли я помічником працював, я ходив тільки третя, четверта зміна по ночам, то фактично прийдеш додому, поспиш трошки – і знов на шахту.

ШІ: Чи є у вас якесь захоплення, хобі? Можливо, рибалка?

СР: На рибалку деколи їжджу. Так шоб постійно – нє. А так час від часу. Вудки є, час від часу зберемся і поїдем. Раз в місяць. То моє саме більше захоплення було збирати грибочки. Я гриби любив збирати.

ШІ: Що вам допомагає рухатися по життю, надихає вас?

СР: ...Зараз допомагають рухаться мої внуки. Аби їх вивести, як говориться, в світ. До того допомагало рухаться – женився, донька була, хтілося вивчити її, вивести. Потім незалежна Україна, хтілось допомогти, щоб Україна стала дійсно незалежна. Зараз, в цей період непонятний, - АТО, не АТО. Хочеться тепер, шоб все-таки вона була єдина, об’єдналася, шоб з цими друзями знову зустрітися, шо я з ними общаюся. І так допомагає рухаться.

Мрії… Щоб все було добре... Особливо зараз мрія, щоб наша Україна не знала того болю загиблих людей. В мене донька другий раз замужем, а перший зять зараз в АТО там в Луганській області служе. Так шо тут…

ШІ: Для власних онуків яким ви бачите майбутнє?

СР: Вони ще маленькі. Давайте проживем. Ми ж зараз мріємо, щоб Україна була єдина без воїн. Тоді будемо думати про майбутнє внуків. Вони ще маленькі.

Музей шахтарської слави ДП "Львіввугілля", м.Сокаль, Львівська область
26 липня 2016 р.

 

comments powered by Disqus