Степан Грицак. У нас шахтарська династія. Всі вже так тягнуться на шахту

Stepan Hrytsak, a header photo for the online gallery of miners stories, Ukraine

Степан Грицак. У нас шахтарська династія. Всі вже так тягнуться на шахту

Віртуальна виставка історій життя "Шахтарські історії", 2016 р.

Неділя, 18. Вересень 2016

Степан ГРИЦАК:
У нас шахтарська династія. Всі вже так тягнуться на шахту

Народився у 1958 р. в родині гірника. Працював на шахтах "Візейська", №8 "Великомостівська", "Лісова" ДП "Львіввугілля". Обіймав посади РОЗа, гірничого майстра, заступника директора з виробництва, головного інженера та начальника дільниці. У його родині кілька поколінь шахтарів.

Степан ГРИЦАК – СГ
Шахтарські історії – ШІ

ШІ: Розкажіть, будь ласка, про своє професійне життя. Де і ким ви працювали?

СГ: Поступив в Червоноградський гірничий технікум. Була група 3/75-10. Але нас забрали в армію. В 76 році пішов в армію і в 78, повернувшись з армії, закінчив Червоноградський гірничий технікум. В 79 році вже пішов на шахту Візейську [шахта "Візейська" розташована у смт. Сілець Сокальського району Львівської обл. – ред.] працювати учнем гірничого робітника. Ну і так поступово [став] РОЗом [робітник очисного вибою – ред.], потім гірничим майстром, помошніком начальника дільниці і у 90-ті роки став начальником видобувної дільниці.

Якщо пам’ятаєте, то були страйки. Тяжкі такі часи для вугільної промисловості, але більш-менш ми працювали. Працювали і до 2001 року. В 2001 році по рішенню керівництва ДП "Львіввугілля" мене перевели на шахту "Лісову" заступником директора з виробництва. Тут дев’ять місяців пропрацював заступником директора і потім був переведений головним інженером на чотири роки. До 2005 року працював головним інженером, а потім знов став начальником видобувної дільниці і працюю до сих пір.

Що можна сказати? Тоже було погано тут на шахті. Дуже був нехват кадрів, шахта стабільно не виконувала план. Людей не було. Пам’ятаю, було 49 по списку тільки РОЗів на шахті і тридцять прохідників. Але прийшов директором Ігор Григорович Зік, я став начальником дільниці. В 2004 році ми получили новий комплекс КМ-87 і два комбайна. Були нарізані 522, 523 лави. Лави начали працювати, начали на шахту іти люди. Більш-менш з тих пір начала шахта виконувати план і, відповідно, появились кадри, спеціалісти. Людей трошки підівчили. Знаєте, переважно хороші люди чи хороші спеціалісти тримаються своїх колективів. Але багато молоді підійшло, і шахта з 2005 року начала виконувати план і державне завдання. Ми так, слава Богу, працюємо і до сих пір.

ШІ: Пам’ятаєте ваш перший спуск в шахту? Як це було?

СГ: Перший спуск в шахту був дуже інтересний такий. Нас на техмінімум Ірина Степанівна, начальник учпункту, привела на шахту Візейська. Ми опустились в шахту. І була лава така низенька. Ми в ту лаву так залізли, підійшли… Шахтарі там коло комбайна їли тормозки. Ох, ну як завжди до молодого покоління всі відносяться? Так страхали! Кажуть: "Включи їм комбайн". Включили комбайн, а комбайн тоді – в кровлі пісковик. Він ше спеціально, той комбайньор, як черканув по кровлі – так іскри посипались. "Боже, – думаю, – куда то я попав! Диви, яка то моя спеціальність". Але нічо, думаю, нічо, так вийшло. А діватись нікуда було! Як перший раз нас повели на видобувну дільницю, так і всьо своє життя на видобувній дільниці, крім тих пару років, шо працював замдиректора і головним інженером. Всьо своє життя, начинаючи з гірничого робітника і на тих всіх посадах, всьо на видобувних дільницях. Мені в принципі подобається та робота, потому шо на видобувній дільниці завжди не є однотонна [тут одноманітна – ред.] робота: то і ламаються комплекси, і гірничі порушення, і то є хороші лави, є погані лави, але життя таке – іде.

ШІ: Ким ви мріяли стати в дитинстві?

СГ: В дитинстві… В принципі, не задумувались так сильно над тим питанням. В нас мати працювала тоді в колгоспі, батько на шахті. Тоді тоже таких заробітків на шахтах не було. Нас було шестеро дітей… Я в принципі планував йти на роботу. В школі вроді би так більш-менш нормально вчився. З математики похвальна грамота була, і в технікум я поступав без іспитів. Тільки по українській мові писав твір. Але мати… Пам’ятаю, як вона мене просила, потому шо брат трошки старший гірше вчився, пішов на роботу. А мати хтіла, щоб я десь поступив. А так ще пам’ятаю, Леза Петро Іванович, мій класний керівник, віддав мені той словар, де є всі технікуми, інститути. Я так дивлюсь: вибрати червоноградський гірничий технікум? У 2001 році закінчили ми Дніпропетровську академію [сучас. Національний гірничий університет в м. Дніпрі – ред.]. Здобув вищу освіту, тому що робота заставляла мати вищу освіту. Технікуму вже було мало. Так став вже чуть не гірничим інженером! [підсміхається].

ШІ: То у вас династія гірників?

СГ: Так, батько працював на шахті. В мене всі брати працювали на шахті. Вони вже зараз на пенсії. Старший брат помер три роки назад, тоже працював на шахті. Два брати працювали колись на восьмій шахті, і молодший, Ярослав, тоже працював тут на шахті. Зараз працює тут шість племінників моїх. Один – заступник начальника, монтажник, три працюють в проходки. Дочка моя на шахті працює роздавальником на складі, жінка – інженер по планопопереджувальним роботам. Паспортистка – правильно. Короче, династія, всі вже так і тягнуться на шахту.

ШІ: З дружиною ви на шахті познайомилися?

СГ: Ні. З дружиною ми знались ще з першого класу. Ходили у Клебанську початкову школу. Вона, правда, з другого села, там, де я народився, село Потеличі, Жовківського району Львівської області. Вона пішла в Раву-Руську школу середню, а я – в Потелицьку середню школу. Так потім вже, як закінчили школу, на танці. Там і найшли одне одного. Пішов в армію. Вроді до армії начали дружити. Прийшов з армії, женився. Женився 79 року. Зразу народилась дочка Галя, то в 79-му, у 82 році – друга дочка Мар’яна. Маю вже два внуки: Богданчика і Дмитрика, вчаться нормально.

ШІ: Розкажіть про танці, на які ви ходили з дружиною?

СГ: Ну-у танці… Шо вам сказати? Знаєте, які танці в селі? Тоді не було діскатєк, але було набагато інтересніше. Зара такі танці. Я знаю? Бугі-мугі, танцюєм, скачем, руками махаєм… А це село. В селі був клуб – тоді ше називались клуби, – баян або акордеон, гармошка. Всі ходили в Потеличі в школу, той клуб. Перше кіно, а після кіна – танці були в суботу або по святах. Були довго, до години третьої ночі. Гармошка грала, співали, танцювали вальси, польки, були медляки, як зараз модно казати… Ну таке.

ШІ: Ви згадували страйки. Пам’ятаєте шахтарські страйки 1989-91 років?

СГ: Пам’ятаю. Я тоді начальником дільниці був ше на восьмій шахті. Страйки були справедливі. Каждий має сім’ю, грошей не платили, борги були великі по зарплаті [вимоги виплатити заборгованість по зарплаті лунали під час шахтарських страйків вже у 1990-х роках – ред.]. Якщо хтось жив в селі, мали картоплю і молоко, ше жити можна. А той, шо, як кажуть в місті, "балконнік", шо він, де він взяв? І було справедливо. Було так, шо раз третя зміна. Звонять додому: "Третя не виїзжає". Страйкують. Акція була – не виїзжати з шахти. Третя не виїхала, четверта – то вже дві зміни. Це вже ЧП [надзвичайна подія (рос.) – ред.] невеличке. Ми їздили туда до них, вговарювали. Першу зміну не випускав, було по-різному… Такий святий є обов’язок: людям зарплату платити. Тому шо її тре платити, її зароблено. Це вже яку – то вже друге питання. А оце, шо заробили, треба платити.

ШІ: Скажіть, будь ласка, які традиції є у вас на шахті?

СГ: Знаєте, шахтарі – це народ дружній. Хотя традиції є, напевне, і на Сході, і на Заході. Після першої получки якісь "вступітєльні" треба ставити. Кстаті, на каждій шахті по-різному. А традиції – різні. Це святкування день народжень, святкування Дня шахтаря. Дуже було популярно святкувати День незалежності, як ми стали незалежні. Шахтарі люблять цю забаву, і святкують вони гарно. Ми переважно на шахті "Візейській", восьмій шахті, це празнували на березі річки. В нас Рата річка. Накривали столи, організовували уху, шашлики. Всьо так полагається. Дні народження всі – то чітко, то всьо святкується, даруються подарки невеликі, але такі пам’ятні. Шахтарі, я вам кажу, і працювати, і випити, і посвяткувати – всьо-всьо вміють.

ШІ: Які особливості святкування Дня шахтаря на вашому підприємстві?

СГ: Особливості... Ми багато їздили. Я особисто їздив святкувати в Київ. Не пам’ятаю вже точно року, але тоді Янукович прем’єр-міністр був. Зі Сходу приїжджали до нас. Один рік ми святкували у Львові. Тоді тоже така була зустріч. Їздив раз, коли Ющенко їздив в Донецьк, Юля Володимирівна до нас їздила. То ми частково ділились: їздили одні в Донецьк, другі – в Луганськ.

В Луганську нас зразу попередили. Ми туда приїхали, година самольотом – прилетіли година десята. Їхавши в готель, людей по вулицях вже не було. В нас отак гуляють у Львові – до першої години народ ходить вільно. А тут нас попередили, що краще у вас всьо було б вже в холодильниках, шо тут бажано вам не ходити. Так нас попереджували. Хотя ми не виходили. На другий день так обережно погуляли, сподобалося мені.

А раз ще я їздив в Донецьк. В Донецьк ми самольотом летіли. Тоді директора шахт і начальники дільниць їздили тоже. Донецьк – місто красиве. Нас так привітно зустрічали. Всі в червоних чоботях були [Пан Степан, напевно, мав на увазі урочисте привітання гірників дівчатами в національному вбранні, елементом якого були червоні чобітки – ред.].

Кажде святкування Дня шахтаря є по-своєму цікавим. Ми всі збиралися в лісі, столи накривали. Не вся дільниця, а перша зміна ремонтна. Так гарно! Пам’ятається, ще тоді був бригадирщик Василь Йосипович. Тоже любив оту справу організувати як бригадир. Так ще раз скажу: шахтарі вміють то і то [і працювати, і святкувати – ред.]. Це мужній народ. Іти в шахту – страшно. Так як ви спитали мене про спуск в шахту. Дехто опустився і більше не лізли, казали, шо то не їхнє. Є так, шо людину травмує. Невеличка травма. Більше він вже не йде. Страшно йому стає. Під землею різні умови, людина може не переносити…

ШІ: Чи знаєте ви пісні про шахтарів, вірші? Які вам подобаються?

СГ: Пісні… Пісні всі шахтарські. А ше колишні [має на увазі радянські – ред.]. Вони всі за душу брали: "Вишел в степ Донецкий парень молодой" [пісня "Спят курганы тёмные" (муз. М. Богословського, сл. Б. Ласкіна). Пісня була створена у 1939 р. для кінофільму "Велике життя" – ред.]. Ту пісню співали всі ми. Це була традиція, знаєте. Пісні шахтарі люблять співати. А хто вип’є, хто не любе співати? Всі ми любим лірику. Шо то свято без пісні? Ми ж народ співучий і співаєм. Багато співаєм українських пісень. Така традиція є в наших сім’ях, шо і батьки співали вдома, і ми співаємо.

ШІ: Як ви проводите вільний час? Чи є у вас хобі?

СГ: Знаєте, працюючи начальником дільниці, вільного часу почті нема. Їдеш в шахту, шо-небудь там стається – треба залишитись, усунути ту аварію. Бо є присутність начальника – воно скоріше робиться.

Колись любив футбол грати, а зара… Побудував в В’язові собі хату. Знаєте, як маєш свій дім, коло дому роботи є дуже багато. Шо люблю? Люблю з внуками. Як маю час, ми сідаємо на велосипеди і внуки мені: "Всьо, діду, ідем". Ми їдемо туда, де шахта. Збираємся зара їхати 40 кілометрів на мою родіну, де я народився. А так на рибалку їздив колись. Отой бригадир, шо я згадував на восьмій шахті, часто брав. Мені воно не йде, риба мені не клює! Постою годинку-другу, ну як там впіймав хоч одну! І так воно мені відпало. Маю мисливське посвідчення і рушницю. Тоже нема часу ходити, десь раз походили, постріляли. Скоро йду вже на пенсію, то займуся полюванням.

ШІ: Ви внуків водили своїх на шахту, показували?

СГ: Вони часто приїжджають до мене. А так… Не хотілось би, шоби вони були шахтарями. Я вам скажу: вона, конєчно, професія мужніх людей. Але з таким відношенням. Старший каже, шо він буде президентом, а Богданчик каже: "А я його буду возити". Пока в них так.

ШІ: Гірники вашої шахти беруть участь у самодіяльних гуртках? Можливо, спортивних змаганнях?

СГ: Нє, таких гуртків тут немає. В нас до Дня шахтаря между дільницями першість по футболу, по волейболу. Є команди. І по горах хлопці виступають. Змагання мєжду шахтами по плаванню є. Такі хлопці спортивні, можуть. В нас такий N є, незамітний хлопчина. Підходе голова профспілки, каже: "Відпустіть, треба на змагання поїхати". Я кажу: "Хто, він?" До нього кажу: "Скільки ти гирок піднімеш? 16-кілограмову?" Він каже: "Ну разів восємдесять". В мене питання відпали. Розумієте, незамітний хлопчина, працює гірничим робітником.

ШІ: Як ви бачите майбутнє Червонограда, шахт? Якщо шахти закриються, що буде з містом?

СГ: Не знаю долі цього всього, не знаю… Ми їхали в Дніпропетровськ, вже під’їжджали – стоять пусті п’ятиповерхові дома. Отак дивишся – аж страшно стає. Мені кажеться, якщо будуть шахти закривати, то робочі місця будуть пропадати, люди будуть виїжджати за границю – десь візу зроблять, то поїдуть в Польщу, в Німеччину, в Італію. Будуть роз’їжджатись. Багато вже таких, молодьож якнайбільше. Я чую розмови, шо то школу будуть закінчувати і виїжджати десь за границю, бо там хоть є перспектива, а тут пока в Україні… Може, шось зміниться, як кажуть, надія вмирає послідньою. А я думаю, шо Бог змилується над нами.

ШІ: Що вам допомагає, підтримує вас по життю, натхнення вам дає?

СГ: Мене жінка зупиняє, бо я так привик працювати. Я не можу, не можу без праці. От зара приїду додому – коло хати є багато роботи. Вот і робиш. А відпуск… Буває, десь лава вже закінчиться, а по новому треба розпочинати якось. Мені совість не позволяє йти в відпустку. Коли взявся за той колектив, то я мушу. Треба в колективі заставити їх працювати. І за ту працю треба платити гроші. Ніколи не старався, аби мені було добре. Я завжди так кажу: якшо буде добре жити і добре заробляти гірничий робітник, РОЗ, то начальник буде трошки краще жити.

ШІ: Що для вас означає бути начальником?

СГ: Знаєте, начальником мене давно сватали – ще на восьмій шахті [№8 "Великомостівська" – ред.]. Як чули, такий бригадир був Акімов, герой соцтруда [Акімов Анатолій Андрійович – Герой соціалістичної праці (1971), гірник очисного забою шахти № 8 "Великомостівська" - ред.]. Я в тій бригаді робив, і мене – начальником п’ятої дільниці. Я не пішов, мені страшно було, це велика відповідальність. Я боявся цієї роботи, тому шо я не справлюсь. Ну не справлюсь. І тоді я відказав: "Знаєте, я ще не дозрів". І Рак [Рак Микола Михайлович – ймовірно, керівник шахти – ред.] відповів: "Як дозрієш, то звернешся". Я так і не звертався. Працював гірничим майстром, помошніком в тій бригаді. І мені подобалось, там люди працювали, висока продуктивна праця була. Ми три тисячі тонн добичі давали за добу. Одна бригада – три тисячі на добу! От зара шахта дає дев’ятсот, але тоді і матеріальне постачання було, комплекси нові були, той герой соцпраці був. Велика продуктивність, по всій Україні сама вища продуктивність в тій бригаді. І я – начальник. Ніколи. Я повторюсь, начальник для мене той, шоб люди заробляли гроші. Звичайно, треба з людьми дуже багато працювати, ніколи не стараюсь людей наказати. Страхати мусиш, люди є різні, але в карман лізти, забирати копійку тієї людини – воно неправильно.

ШІ: Дякуємо!

Шахта “Лісова”, с. Сілець, Сокальський район, Львівська область
27 червня 2016 р.

 

comments powered by Disqus