Святослав Мельничук

Святослав Мельничук, тізер для історії життя

Святослав Мельничук

Історії життя українців, зібрані в межах проекту "Україна активна: загоєння минулого", літо 2010 р.

Субота, 9. Травень 2015

Історія життя Святослава Мельничука

Святослав Мельничук – ветеран УПА. Народився 13 вересня 1926 року на півдні Румунії, де його батько працював, коли Буковина увійшла до складу Румунії. На Буковині батько-священик піддавався тиску з боку керівного духовенства за незгоду взяти румунську національність. Батько брав участь у національно-визвольних змаганнях в лавах армії УНР 1918-1921, а тому, коли прийшла радянська влада вирішив не ризикувати безпекою сім’ї і виїхав з нею до Німеччини на хвилі радянсько-німецьких домовленостей про повернення німців додому. У воєнний час митрополит Огієнко забрав сім’ю священика на Холмщину. Саме там, побачивши дощенту спалене польською Армією Крайовою українське село, Святослав вирішив піти в УПА. Вже з 17 років воював з нацистами та Армією Крайовою на Холмщині, а згодом - з енкаведистами. 1945-го, після облави, пораненого Святослава взяли в полон і заарештували. Був на волосині від страти але натомість його на десять з половиною років заслали у Воркуту. 1955-го звільнили з каторги. Повернувшись додому, він знову здобув середню освіту, потім - професійну. Викладав у школі музику та співи. Здобувши вищу освіту викладав у культосвітньому училищі. Засновник хору "Гомін Буковини", співзасновник товариства Просвіта ім. Тараса Шевченка, засновник і голова братства ОУН-УПА. Одружений, має сина та онуку.

Святослав МЕЛЬНИЧУК – СМ
Україна активна – УА

СМ: Я народився в Румунії. Батько був вимушений виїхати туди і там працювати, шоби вивчити румунську мову, бо Буковину зайняла Румунія. Він працював біля Плоєшті (Прим. ред. - Ploieşti (рум.) – місто на півдні Румунії) на нафтових розробках.

Батько поступив на теологічний факультет, бо учительську роботу не давали українцям. У 30-му році батько закінчив його і дістав першу парафію в селі Веренчанка. Але справа в тому, шо тоді вимагали, шоби кожний священик чи учитель записувався румуном. Батько не хотів, то за це він довго не тримався в селі - його старалися ті, шо керували духовенством, витіснити. Якщо траплялися кращі умови, то він йшов у друге село.

Ну і звичайно, шо в 40-му році батько мусів думати про своє життя: він добре розумів, що його будуть арештовувати і вивозити на Сибір, бо був учасником визвольних змагань, і рано чи пізно це виявиться. Тоді на Буковині було багато німців - на Роші (Прим. ред. - На той час – село Роша в передмісті Чернівців, тепер – мікрорайон у м.Чернівці) і в деяких інших районах. Гітлер зі Сталіним домовилися, шоби всіх німців відпустити в Німеччину. А наша інтелігенція добре знала німецьку мову. Так ми виїхали в Німеччину - вся родина.

А вже з Німеччини в воєнний час митрополит Огієнко забрав нас на Холмщину. Там поляки нападали і нищили українську інтелігенцію з 42-го року - це була Армія Крайова (АК, Прим. ред. - Armia Krajowa (пол.) – збройні сили польського підпілля під час Другої світової війни (1939-1945)). В 42-му році напали на батька - чудом спасся, з Божою помощю не розстріляли. Ну а батька паралізувало, і ми віднесли його у лікарню при монастирі, польському. А польські монахи і священики відносилися до християнина, православного священика, дуже добре - не було там ворожнечі політичної. Ми тоді звернулися знову до митрополита Огієнка, і він вже дав інше село на Холмщині, недалеко від міста Грубешів (Прим. ред. - Hrubieszów (пол.) – місто у східній Польщі, за 5 км від сучасного кордону України. Упродовж століть було центром українського життя у південно-східній Холмщині. У травні 1946 у Грубешеві відбулися сутички між УПА, польською Армією Крайовою та радянськими і польськими урядовими військами). Там другий раз напала Армія Крайова, але там вони вже палили села, повністю і тільки тому, шо вони українські. Палили, убивали, хто попаде під руку. Ми тоді дали собі клятву, шо дальше терпіти не можна - здамо екзамени достроково і підемо в українську партизанку - Українську Повстанську Армію. Це був 44-ий рік.

Здали екзамени, і брат попав у одну сотню, я - в іншу сотню, по зв’язку. Я за брата і за себе попрощався з батьками, пояснив, шо ми йдемо в Українську Повстанську Армію захищати українські села від Армії Крайової і німецьких фашистів. Брат загинув 1947-го року на Волині і там похований.

УПА вступила в бій з Армією Крайовою, так, шо вигнали і поляків, і німців, навіть була один час створена так звана Закерзонська республіка. Фактично управляли УПА на Холмщині і Підляшші. То недовго було, але було.

Потім був вишкіл у старшинській школі. Так сталося, шо в кінці наших занять була зрада, і був бій. Нас було три сотні курсантів. НКВД в першу чергу хотіли штаб захопити, і їм це вдалося. Я також був учасником того бою. Наша сотня була в цей час в іншому місці. То не було дуже довго. Три дні ми були відірвані від зв’язку. Стояли на стежах, військова дисципліна була. Якісь маленькі запаси мали - трошки сухарів, а так, то їли насіння з буку, їли ожини, - то шо природа давала. А потім отримали наказ змінити дислокацію.

1 січня я вже був на Буковині. Прийшов до командира, дав документ, і мене назначили в сотню, де якраз треба було командира взводу, по-українськи чоти (Прим. ред. - підрозділ сотні УПА) - 32 чоловіка. Але їх ше треба було вчити, то були новобранці. Мене відправили у Вижницький район, сказали під час зими вишколювати, а весною мав прийти на відповідний пункт, шоб знову з’єднатися з іншими сотнями. І знову – зрада. І був нерівний бій – на нас напали війська НКВД: 7 чоловік загинуло, а решта почали здаватися.

У боях під Берегометом (Прим. ред. - селище міського типу Вижницького району Чернівецької області) я був ранений і попав до них у плен. Тут же у тому селі Бергометі зразу хотіли повішати мене, і я вже знав, шо маю померти. Але з району, з Вижниці подзвонили, щоб мене доставити туди. Як подзвонили з району, то зразу в мене помили рани, перев’язали [посміхається] (а я був в ногу і в руку ранений), і відправили в район. А там вже всьо – протокол, і без суда не можна.

Там я заслаб на тиф. Черевики в мене солдати вкрали, кинули якісь постоли. А опісля, як побачили, шо я вже виздоровляю, раз та й ноччю викликали мене ніби назад на слідство. А то була весна, мокро, болото: ті постоли пірвані, ноги намочилися. Він мені дав пару питань та й вже не в лікарню мене, а в камеру. А тут знов в мене температура. Але хлопцям, які були там, - також наші хлопці, але місцеві, - їм приносили узвар, і вони мені давали його, і я вилікувався - молодий організм поборов цю хворобу. Опісля з Вижниці відправили в Чернівці, а в вересні судили: дали 20 років каторжних робіт і 5 років позбавлення прав.

У шахту направили, на шосту шахту у Воркуті. Ше тоді не було батарейок шахтарських, а була лампа Вольфа: горить, а як стукнув добре – вона загасилася і ти вже нічого не бачиш, що робити. Приходиш з шахти – лазні не було, митися не було як: такий чорний, брудний – у їдальню, і так у тій одежі йшов спати.

Лишили мене якось наверху нести і подавати дерево у шахту - таке досить довге, на 3-4 метри. Блатні, зеки - ті шо за крадіжки, за вбивства сиділи, вони разом з політичними були. Але вони завжди мали кращі роботи - то їхні люди були. Він був такий досить добрий, нормальний, а я худий – він мені дає той тяжчий кінець, а сам бере легший. А я не міг підіймати. Ну ше там мене побив бригадир [сміється], але якось так, що менше-більше витримав.

Це було вже недовго, бо я з кожним днем все дуже й дуже слаб – дистрофія у мене була. Ну а доктор Штарк взяв мою особову карточку, з якої взнав, шо я гімназист і каже: "Знаєш німецьку мову?" Я кажу – "Вчив". Та й перекинулися пару словами, і він виписав мене до лікарні, - то називалося оздоровчий пункт, ОП. І там дві неділе шо давали? Вівсяну кашу. А вівсяна каша укріплює організм.

Потім знов пішов у шахту, але вже працював кріпильником, а коли заслаб на діарею, мене поклали в лікарню. Після лікарні знов працював у шахті, а через якийсь час, 1950 р. перевели у шахту №1, де працював у бригаді підземного залізничного транспорту. 1955 р. мене звільнили і я пішов у бригаду будівельників фінських будинків. Воркута розросталася. А через рік прийшов указ з Москви, що я можу вертатися додому, і такі, як я. Дехто ше лишався, шоб заробити гроші. А я трошки мав, написав до татової сестри листа, чи вона прийме мене. Вона відписала, шо я можу приїжджати.

Ну, радості було багато, шо я вже нарешті вдома, на Україні. Почав писати до тата й мами, вони на той час переїхали в Канаду. Там тато працював священиком. Менша і старша сестри також були у Канаді. Шось мені трошки вислали – якусь одежу.

Я почав трохи співати в самодіяльності. Хотіли мене в школу, а потім в клуб, але комуніст місцевий сказав: "Куди він поведе людей, молодь нашу? В церкву! Він син священика", - і не дозволили, і так мені і не дали роботи.

Закінчив я вечірню школу, хотів в університет, але не дозволили, бо я не мав ще прав (ті 5 років). [сміється] То я підготовився і поступив в музучилище на хормейстерський відділ. Я добре співав. Я закінчив третій курс, і з села сусіднього одна дама написала анонімку, шо я такий-сякий, і мене виключили.

Я, як пережив те, шо мене викинули, то посивів трохи за ніч. Я був на нараді в школі, де я працював, а в той час вони зробили в музучилищі збори і мене обплювали, шо я такий-сякий бандерівець, неправду написав в біографії, і всі проголосували виключити. Я приходжу на урок, а мені кажуть учителі: "Ти виключений". То було несподівано…

Коли мене виключили – я вже ходив на роботу. В 60-му році женився, а в серпні того ж року син народився. 1961-го року працював учителем співів і музики в середній школі № 33 в Чернівцях. 1964-го року закінчив муз.училище в Кишеневі. А дальше 1967 р. поступив в Івано-Франківський педінститут ім. Василя Стефаника, на музично-педагогічний факультет. Закінчив його, як хормейстер і викладач по вокалу, співу. Дуже багато співав у самодіяльності.

Опісля я той паспорт з Воркути загубив, чи хтось украв. Як зробили новий, то вже не було таких проблем; бо в першому паспорті було таке, шо навіть не хотіли мене прописувати у Чернівцях. Навіть, як я женився – не хотіли прописувати цілий рік.

Я закінчив інститут і перейшов у культосвітнє училище викладачем. Викладав гармонію, сольфеджіо, музграмоту, теорію музики, і так дальше, румунською і українською мовою. Але прийшов рік пенсії, я два місяці попрацював, і пішов на пенсію. Хоч мене просили: "Лишайся", - бо я був наставником групи, керівником і вихователем. Але я не хотів, пішов на пенсію та й всьо.

В 89-му я вже був в Русі (Прим. ред. - Народний Рух України – громадсько-політична організація, заснована 1989 року). В мене збирався тут штаб Руху. [Посміхається.] Інші боялися, а я кажу: "Нічого, приходьте". В 90-му році я створив хор "Гомін Буковини". Поступово хор почав виступати в театрі, на всяких святах, які робила наша організація, Рух. Та й завжди я готовив ті пісні, які були заборонені радянською владою - на слова Шевченка і інші, народні. З колядками ходив до людей – то люди просто були в захваті, але ті гроші на церкву йшли, на відродження української православної церкви.

Хор успішно виступав в Рівному на фестивалі "Партизанські ночі" в с. Белилуя Івано-Франківської области, в Румунії (провінція Банат), на всіх пограничних заставах Буковини і багатьох селах нашого краю.

УА: Пане Святославе, що би Ви на прощання сказали до всієї молоді України, які настанови нашому поколінню?

СМ: Любіть народну пісню, любіть українців, друг друга і живіть дружно. Не беріть приклад з наших пращурів - не допускайте міжусобиць між українцями, а єднайтеся в єдину силу, шоб ця єдина сила могла розбудовувати нашу незалежну самостійну Україну. І я вірю, шо прийдешні покоління позбудуться цього зла, шо є серед українців - шо кожний хоче бути князьом, керівником, вождем. Ми через це дуже багато втратили. Бажаю, щоби сучасна молодь відкинула всі погані риси, нажиті за всі часи українським народом і розбудовувала нашу прекрасну українську державу.

УА: Дякуємо Вам!

Присутні під час інтерв’ю: Михайло КЛЮЄВ, Зоя БУЙНИЦЬКА, Зоряна БОРБУЛЕВИЧ, Крістіна ДЕ АНЖЕЛІС, Василиса ШЕЙНІНА

Вдома у пана Святослава, м.Чернівці
5 липня 2010 р.


comments powered by Disqus