Василь Хемич. Допомагає віра в Бога

Vasyl Khemych, a header photo for the online gallery of miners stories, Ukraine

Василь Хемич. Допомагає віра в Бога

Віртуальна виставка історій життя "Шахтарські історії", 2016 р.

Понеділок, 3. Жовтень 2016

Василь ХЕМИЧ: Допомагає віра в Бога

Василь Романович Хемич народився 1958-го року у Червонограді. Батько та сестра пана Василя також працювали на шахті. Стати шахтарем було його самостійним вибором. Василь Романович працював на шахті №1 "Червоноградська" та №4 "Великомостівська". Зараз на пенсії. Разом із дружиною виховали сина і доньку. Син також обрав професію гірника.

Василь ХЕМИЧ – ВХ
Шахтарські історії – ШІ

ВХ: На якій мові говорити – на російській, на українській? Я можу й по-російськи. Я не гірше знаю російську мову, чим українську. Ну, може, Вам легше буде російською.

ШІ: Та ні.

ВХ: А на сході... Там на сході якою люди?..

ШІ: Там і суржиком також говорили. Як говорять в житті.

ВХ: Так само і я буду говорити.

ШІ: В якому місті Ви народилися? Звідки походять Ваші батьки і рідні?

ВХ: Народився я у місті Червонограді в 1958 році. Батько народився у Кам’янко-Бузькому районі Львівської області і приїхав сюда будувати шахти, коли почали у 50-х роках. Мати взагалі народилася в Польщі. Тоді виселяли тих… Тоді було велике переселення – операція "Вісла" чи як там вона називається? [Операція "Вісла" – це акція польського комуністичного уряду з примусової депортації українського населення зі своїх етнічних земель – Лемківщини, Холмщини, Підлляшшя, Надсяння, які увійшли до складу Польщі за Потсдамською угодою. Місцем депортації були північні і західні воєводства. Здійснювалась з квітня 1947 р. і до кінця 1948 р. Це була найвідоміша, але не єдина акція. Встановлення кордону між Польською народною республікою та СРСР супроводжувалось виселенням поляків з українських територій, а українців – з польських. Мати пані Василя стала жертвою подібних репресій, але не обов’язково операції "Вісла". – ред.]. І десь вони всі приїхали сюда. І так я тут народився у 58-му році. Так і досі живу тут все життя. Нікуда не виїжджав.

ШІ: Де і як пройшло Ваше дитинство?

ВХ: Місто Червоноград. Червоноградська середня школа номер 1. Вісім класів. Дальше Червоноградський гірничий технікум по спеціальності "гірнича електромеханіка". Я закінчив 8 класів й пішов у наш технікум. Батько працював електрослюсарем підземним. І я пішов по тій самій спеціальності “гірничий електромеханік” в 73-му році.

ШІ: Ваш батько працював на шахті. Так?

ВХ: Так, на шахті. 35 років.

ШІ: Ваш батько, можливо, водив Вас на шахту?

ВХ: Я сам приходив до нього на шахту. Я тоді за шахтою ловив рибу. Ішов назад і по дорозі до нього заходив. То ж шахта в районі міста.

ШІ: Перша “Червоноградська”?

ВХ: Так, та. Я по дорозі йшов, а він робив на автоматиці. Він був черговий автоматчик. Сидів наверху і, коли треба, срочно їхав в шахту. Що диспетчер скаже - виконувати складні там завдання. Він – слюсар вищої кваліфікації. Слюсар-автоматчик. Він там проробив 35 років.

ШІ: Ваш тато розповідав про свою роботу?

ВХ: Та, розповідав. Я приблизно знав, що там робиться.

ШІ: Як мати поставилась до того, що син буде теж шахтарем?

ВХ: Мати не мала нічого проти.

ШІ: Скільки Вам років було, коли Ви почали працювати?

ВХ: 19.

ШІ: Чи пам’ятаєте Ви свій перший спуску в шахту?

ВХ: Я працював на дільниці підйому, в шахті не робив. Я спускався, провіряв ствол. Я був слюсар по стволу [вертикальна гірнича виробка, через яку здійснюється спуск та підйом вугілля, людей, устаткування тощо – ред.]. Нас двоє сідало вверху на клєть [кліть – транспортна кабіна для спуску-підйому гірників – ред.]. Не там, де люди в клєті, а на клєть. І ми їхали з дуже маленькою швидкістю і провіряли, шо там по боках, підкручували гайки. Ми спускалися півгодини туда, а назад вже бігом виїжджали. І так кожен день ми провіряли.

ШІ: Ну а перший раз як воно було? Чи Ви боялися спускатися в шахту?

ВХ: Нє, шось не було такого.

ШІ: Ви мали вільний час після роботи?

ВХ: Як я почав робити в шахті, то дуже трудно було. Пам’ятаю, я ще молодий був і треба було йти на роботу в п’ятій ранку. Така ремонтна зміна була, шо вона починалася з шостої і до першої години. А в п’ятій годині треба було вже бути на наряд. Пішком я ходив, бо автобуси [не ходили - ред.]. Хвилин 20 пішком. І в сніг, і зимою, і літом – весь час. Туда автобуси навіть не їздять, бо то в районі міста, не потрібні. Треба було рано вставати. Хлопці гуляли, дівчата. То я в одинадцятій годині лягав спати та деколи з роботи приходив, то, може, годину поспав. І тільки в першу зміну. Вихідні само собою, шо були. Згідно графіка, як всім шахтарям.

ШІ: Розкажіть, будь ласка, ким ви працювали на шахті.

ВХ: Працював я рік на тому подйомі. Дуже мало грошей платили, такі гроші – смішно навіть. Тоді получав я десь 160 рублів, то пам’ятаю. Мав третій розряд. І я вирішив: піду в шахту. Всередину вже, напостійно в шахту. Я писав заяву і пішов слюсарем на дільницю вентиляції та техніки безпеки (ВТБ). Там був такий підрозділ – автоматичний газовий захист. Пішов я туди. Тоже слюсарем, там же в шахті. Але тоді помінялося – на наряд треба було на сьому годину, не треба було вже так рано вставати. Тільки перша зміна постійно. Ну і заробітку було вже 200-250 рублів. І хлопці там були молоді, а на підйомі там всі старі були, бо там відповідальна більш робота. А тут молоді, тому було весело працювати.

Поступав ше в Дніпропетровський гірничий інститут. І не поступив. Тоді у 82-му році приїхав ше раз поступати на підготовче відділення Ленінградського гірничого інституту, місто Сланці. То Ленінградська область. Приїхав туда, був на тих курсах 3-4 місяці. Звідти я приїхав назад. Курси не закінчив. Тиждень погуляв - і знов на шахту. На свою шахту Першу Червоноградську вернувся.

Але пішов на посаду гірничого майстра тої самої дільниці [ВТБ – ред.]. Така посада, шо ходити заміряти газ-метан по всій шахті [надмірна концентрація газу-метану стає причиною вибухів в шахтних виробках – ред.]. Треба було добре шахту знати. Я ходив по всій шахті. То в основному ходяча робота - треба було за зміну кілометрів 10 пройти. Кожен день. Повідмічати кругом дошки, поміряти газ, чи виконується техніка безпеки – то мають виконувати ті дільниці, кому поставлено завдання. От так я пропрацював там до 84 року. Потім шахта плану не давала [не виконували виробничих планів – ред.], заробітки такі, як були. Я покинув ту шахту, Першу Червоноградську, у 84-му році і пішов на Четверту шахту. Четверту Великомостівську, але тоже дільничим ВТБ-майстром. Там заробітки вже стали 350 карбованців. Та сама робота. Пропрацював там десь 5 років.

ШІ: На що Ви витрачали зарплату?

ВХ: Пам’ятаю, я тоді збирав гроші на книжку [ощадна книжка – ред.].

ШІ: На що збирали?

ВХ: На квартиру, на машину збирав… Шо з тими грошми тоді стало? Дуже багато пропало тоді грошей в людей. Не одна тисяча в людей пропала. А шо вертали, то вже копійки ті гроші були. Слабенько.

ШІ: Можете описати, яким був Ваш звичайний робочий день?

ВХ: З якої зміни почати? Бо в 4 зміни ходили ми. Перша зміна. Вдома в 5 годин підйом. Помився, поїв, туда-сюда. В 6.10 відправляється автобус на Четверту шахту. Приїжджає без 20-ти 7. Там покурили надворі, заходим в нарядну. Починається наряд [напередодні зміни керівник дільниці розподіляє обсяг робіт між гірниками чи ланками, а приміщення, де відбувались ці збори, шахтарі називають нарядною – ред.]. Говорять, де я маю йти, де поміряти той газ, провірити ті завдання, які мають зробити на дільниці, техніку безпеки. То я маю проконтролювати – виконали вони чи нє. В 7.20 я виходжу з нарядної, йду передіваюся. В 7.35 я вже на стволі. Опускаюся в шахту, до 8-ї години я вже в шахті і вперед. На ноги – пішов. Пішов туда – поміряв, подивився, чи вони виконали то, шо мали виконати. Далі пішов, на-гора подзвонив диспетчеру, шо я там находжуся, що там газ такий, таке твориться. В 12.50 передаю наряд на свою дільницю. То вже хай буде перша година. Заповнив путівку: що робив, що наміряв. Без ручки нема шо робити. Ручка і крейда обов’язково. Дошки треба було відмічати – заміри метану і вуглекислого газу. Півдругої я вже вільний – потихеньку йду у сторону ствола. В 14.10 починається виїзд з шахти. Десь виїхав в 14.20 зі шахти, помився, зайшов в нарядну, віддав путівку, пішов до диспетчера, відмітив, шо я вже все. І все – їду додому. В 3.10 автобус назад. Перша зміна закінчилася.

ШІ: А як щодо якогось обіду? Тормозки?

ВХ: Ну канєшно, хто хтів.

ШІ: Ви брали?

ВХ: Брав.

ШІ: Де Ви їх їли? В шахті?

ВХ: Тільки в шахті.

ШІ: Що Ви брали з собою на тормозок?

ВХ: Кожен брав з дому кусок ковбаси, сала, кусок хліба, цибулі чи часнику. Ше, може, яблуко хто брав. Більше нє.

ШІ: Так мало? Один кусок ковбаси?

ВХ: Ну десь такий кусок ковбаси. Два куска хліба. Може, масла помазати. Замотуєш в газету - і всьо. Тормозки навіть видавали якось на шахті по талону. Був такий момент, коли ковбаса була тільки на шахті, в магазині не було.

ШІ: Чи були якісь цікаві ситуації на шахті? Можливо, жарти?

ВХ: Жарти…

ШІ: Над молодими не жартували, коли Ви були більш досвідченим робітником?

ВХ: У мене така професія, що я весь час сам робив. На вентиляції сам, без нікого.

ШІ: То у Вас не було партнера?

ВХ: Нє, нє, тільки сам. Колектив був, але кожен мав завдання. Той туда пішов, той – туда по своїх об’єктах. Наставників не було. Тільки сам. Ні від кого не залежав.

ШІ: Як Ви проводили вільний час з колегами? Може, на риболовлю ходили?

ВХ: Вечора ше якісь були. Я тоді ще навіть комсоргом дільниці був. Дали ще мені значок, який називається "Молодой гвардієць пятілєткі". Той значок в мене ше є, 81-го року [комсомольська відзнака трьох ступенів. Була заснована 26 червня 1973 р. Знаком нагороджувалися комсомольці, які виконали особисті п'ятирічні плани відповідно за три з половиною, чотири і чотири з половиною роки – ред.].

ШІ: За що Вам дали цей значок?

ВХ: За роботу, я думаю. А за шо дають? Значить, заслужив я. А за шо дали? Так просто не дають, напевно. Значить, подивилися, що я працюю більш-менш…

ШІ: Брали Ви участь у шахтарських страйках?

ВХ: Ну аякже. От перший, не пам’ятаю, чи 87 чи то 88 [скоріш за все, це був 1989 р. – ред.]? Перший страйк – він був маленький якийсь, трохи не такий. Другий – був уже великий. На площі всі уже були. Пам’ятаю, тоді писали вимоги великі такі. Та, довго ті страйки йшли, канєшно. Почали трохи виконувати ці вимоги...

ШІ: Пам’ятаєте, які саме вимоги висували шахтарі?

ВХ: Не пам’ятаю… Збільшення заробітної плати – то точно. Щоб платили за то, шо ми ходим по шахті, так називаємі “ходові”, “копитні” [виплати за пересування до робочого місця. Пересування шахтаря гірничими виробками під землею інколи тривали понад годину – ред.]. Та “копитні” зараз вроді платять, на спецодяг, засоби спецзахисту, респіратори. Але в 90-х роках то дуже складно було. У 91-му був узагалі жах. Тоді почали видавати на шахті сигарети, мило. Тоді в магазині нічого не було навіть. Зарплата, пам’ятаю, була така більш-менш, але ціни мінялися. 1991-92 – знову нічого не було. Ті мільйони, купони вирізали. В магазинах продуктів не було. Малувато, вибору не було, слабенько, а затримка зарплати – то ше гірше було. Потім в 96 трохи змінилося, коли купони ввели [У 1990-1995 рр. в обігу були купони – грошові знаки одноразового та багаторазового використання. З 1996 р. в Україні в обігу гривня. – ред.], шось трохи появилося. Гривні з’явилися, після гривні – знов зарплату давали.

ШІ: Вдалося добитися виконання вимог тоді?

ВХ: Не всіх. Обіцяли-обіцяли - не добилися фактично. Деяких – може. В основному нє.

ШІ: Як страйкувала Ваша шахта? Як відбувався страйк?

ВХ: Приїжджали на роботу, наприклад, в 7 годині, в 9 всі виїжджали і збиралися на центральній площі міста. Відмічали, хто прийшов, хто не прийшов. То так кожен день, кожна зміна. Хтось з профсоюзних [профспілкових – ред.] лідерів виступав чи хтось з об’єднання ["Львіввугілля" – ред.] приїжджав. Завжди обіцяли-обіцяли… Не пам’ятаю, скільки страйкували - тиждень чи два? Не пам’ятаю. Потім пішли знов до роботи.

ШІ: Розкажіть, будь ласка, про свою родину.

ВХ: Батько пропрацював на тій Першій Червоноградській шахті 35 років. Помер в прошлому році. Мати пропрацювала 30 років на червоноградській панчішній фабриці, давно вже на пенсії. Сестра працювала теж на шахті, на Четвертій шахті.

ШІ: Жінка на шахті?

ВХ: Багато жінок на шахті працює. Вона спочатку працювала в гуртожитку Першої шахти, продавала в тому буфеті, а потім пішла в лампову. Лампова – то рахується престижно, бо потім можна піти на пенсію, так як шкідливі умови праці [лампова – приміщення де зберігаються шахтарські лампи. Лампівни́ці заряджають шахтарські ліхтарі, видають робітникам саморятівники, респіратори, а також роблять відмітки про спуск та виїзд шахтарів відповідно до прийнятої на шахті системи, наприклад, видають жетони – ред.]

ШІ: Як Ви познайомилися зі своєю дружиною?

ВХ: На шахті. Вона працювала в ламповій. Вона тоже вже на пенсії, тоже зробила регрес. Двоє дітей. Син, 26 років, шахтар, працює на 4 шахті, жонатий, має дитину 3 місяці. Дочка, 27 років, пропрацювала на центральній збагачувальній фабриці, зараз в декреті, чоловік її тоже шахтар. Всі шахтарі.

ШІ: Ви радили своєму синові стати шахтарем? Впливали на його рішення?

ВХ: Я не впливав. Але він тоже закінчив наш технікум, закінчив Дніпропетровський гірничий [інститут – ред.], але 4 курси, бакалавра. На 5 курс не хотів, бо було дуже трудно вчитися там. В даний час заміщає гірничого майстра. А зять, шо робить на 3 шахті, робив в “Київ-Заході” грузчиком. В шахту не можна було попасти. Говорю: "Та шо ти там робиш тим грузчиком?". Добре, що засунули на шахту, то вже робить 3 роки на тій шахті. Роботи нема ніякої в Червонограді. Крім шахти, що тут робити?

ШІ: У Вас, певно, День шахтаря – то родинне свято, бо всі шахтарі?

ВХ: Так.

ШІ: Як Ваша родина відзначає це свято?

ВХ: Готуємся, відмічаєм. Йдем спочатку на збори, на концерт. Знайомих багато на концерті, відійдемо в сторонку – там вип’єм, там шашлики якісь. Весь час так. В Червонограді то велике свято. Шахтарське місто. Без шахт нема шо робити.

ШІ: Може, знаєте якісь шахтарські вірші або пісні?

ВХ: Так, знаю одну пісню, запам’ятав, співав я... Скільки років назад то було? Десь 40 років назад. Перший куплет можу розказати: "О, шахта, шахта, ты – могила, Зачем ты мужа отняла? Детей ты по миру пустила. Им счастья-доли не дала" [рядки з шахтарської пісні, яка відома під назвою "Коногон" - ред.].

ШІ: Чого така сумна?

ВХ: Та то така пісня. Пам’ятаю, далі там: "Несут коногона с розбитой головой". Ту пісню співав постійно. "Кургани тьомниє" тут не співають [пісня "Спят курганы тёмные" (муз. М. Богословського, сл. Б. Ласкіна). Пісня була створена у 1939 р. для кінофільму "Велике життя" – ред.]. Молодь, певно, не знає.

ШІ: Які Ваші сімейні традиції є?

ВХ: Збираємся на релігійні свята весь час – на Різдво, на Паску [Великдень - ред.]. Сходим в церкву. Разом стараємся відмічати дні народження в кого там. Помагаємо один одному по можливості. Ми більше можем помогти.

ШІ: Як Ви проводите вільний час?

ВХ: Коли працював, то сильно часу не було, то 4 зміни. Тоді до батьків їздив помагати. Батьки тоді ше були в селі, корову навіть пас, городи садили, картошку садили, збирав. Починаючи з 2004 року на виборах постійно приймаю участь, і то в керівництві, не простим членом. Як почав заступником на виборчій дільниці (шось мені сподобалося) - потім тільки головою комісії. Шашки граю за шахту. Кожен рік в лютому. Тепер до Дня шахтаря шось буде, як завжди. Кубок шахтаря тоже граю. Ще від шахти їздили, путівки були: Велятино, Буковель, Косино, Берегово, Яремче. Їздили на два дні, тільки на вихідні. Тоже сподобалося побувати там, походити. Там нормально, канєшно, нормально.

ШІ: Східніше їздили десь?

ВХ: Східніше їздив. У Донецьку був 4 рази. Шо я там робив, чого я їздив туда? Їздив на курси підвищення кваліфікації 81-й рік, 84-й, 86-й, 89-й. По місяцю або два навіть в самому Донецьку. Вулиця Челюскінцев, 15. Там находиться Інститут підвищення кваліфікації. Там були шахтарі зі всієї України, зі східними зустрічався, спілкувався. Та нормальні люди без ніяких. І говорили, і пили. І Донецьк мені сам сподобався, чисте місто, на футболі був. На концерті Сєрова. Та, в Донецьку був концерт Сєрова [Олександр Сєров – радянський естрадний співак – ред.] в 89-му році. В парку Щербакова [Центральний парк культури і відпочинку ім. О. С. Щербакова – ред.]. Донецьк – хароше місто таке.

ШІ: Курси підвищення кваліфікації – це обов’язкова частина розвитку? Що вони дають?

ВХ: Шо надають? Там розказують якісь нові технології. Їздили в Макєєвку в Научний інститут [Державний макіївський науково-дослідний інститут з безпеки робіт у гірничій промисловості (МакНДІ) – ред.]. Куда ше ми їздили? Не пам’ятаю. Розказували, шо є нове і шо можна примінити, шось краще таке. Там дуже великий інститут – 9 поверхів, людей дуже багато було зі всієї України. Жили в гуртожитку, пам’ятаю, на вулиці Космонавтів. Два рази, плюс два рази на вулиці Миру. Умови хороші там були.

ШІ: Що Ви знаєте про життя гірників Донеччини або Луганщини? Схоже чи є якісь відмінності?

ВХ: Та є там на шахтах. Там дуже опасні шахти. В нас шахта – то рахується курорт. Курорт через то, шо в нас шахти неглибокі – 500 метрів, а на Донбасі – 1000 – 1200, газу дуже багато. Слабо виконують техніку безпеки. Он людей скільки загинуло. Під землею температура дуже висока, так шо в трусах працюють. Не знаю, може, ше на відбійних молотках працюють. Тоді працювали, знаю. Там їм трудно працювати. Може, більше грошей получали. Але трудно працювати.

ШІ: Що Вам допомагало в житті працювати, рухатися вперед?

ВХ: Віра в Бога. Шо ще може помагати? Трудно сказати. Навіть не знаю.

ШІ: Дякуємо вам за цікаву розповідь!

У Центральній міській бібліотеці м. Червонограда, Львівська область
25 червня 2016 р.


comments powered by Disqus